Читати книгу - "Донька пастора"

святий Ісусе! Це найдовші десять хвилин за всю цю чортову ніч! Що ж, можна заодно і ногам дати відпочити. [Сідає навпочіпки на шахтарський манер. Багато хто бере з неї приклад.]

РУДИЙ: У кого є півпенні? Я готовий скластися на пончик.

МОЛОДІ ГОЛОСИ [імітують військовий оркестр і співають]:

Лиш!., музики грали;

!.. !.. І тобі того ж!

ДОРОТІ [до місіс МакЕллігот]: Ви тільки подивіться на нас! Ви тільки подивіться! Що це за одяг? А що за обличчя?

МІСІС БЕНДІГО: Та й ти не Грета Гарбо, якщо вже на те пішло.

МІСІС ВЕЙН: Ет, як же повільно час тягнеться, коли ждеш свого чайку.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Бо душа наша змішалася з порохом, і живіт наш волочиться по землі[65]!

ЧАРЛІ: Копчений оселедець! Гори копчених оселедців! Я крізь шибку відчуваю той запах.

РУДИЙ [співає]:

У танку дівчину я кружля-а-аю,

А в самого сльози виступа-а-ають,

Бо не тебе руки мої обійма-а-ають!

[Минає хтозна-скільки часу. Годинник б’є п’яту годину. Здається, минає ще ціла вічність. Тоді двері раптом відчиняються, і люди кидаються досередини, поспішаючи зайняти кутові столики. Мало не непритомніючи від жари, падають на стільці й простягаються на столах, всіма порами вбираючи тепло та запахи їжі.]

МІСТЕР ВІЛКІНС: Так! Правила ви знаєте. І жодних мені викрутасів цього ранку! До сьомої спіть, якщо хочете, але щоб опісля я нічого такого не бачив. Як почую, що хтось хропе, одразу викину геть. А тепер за роботу, розливайте чай, дівчата!

ОГЛУШЛИВИЙ ХОР ГОЛОСІВ: Дві чашки чаю сюди! Нам на чотирьох велику кружку чаю і пончик! Копченої рибки! Мі-і-істере Вілкінсе! А по чім сосиски? Дві скибки! Мі-і-істере Вілкінсе! Паперу цигарку скрутити не знайдеться? Копченої рибки! [і так далі]

МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, цить! Кінчайте цей балаган, інакше нікого не будемо обслуговувати.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Чуєш, як кров до пальців прилила, любонько?

МІСІС ВЕЙН: Як грубо він з нами розмовляє! Таку поведінку не назвеш джентльменською.

ХРЮКАЛО: Чорт, як дошкуляє же голод. От зараза! Парочку б сосисок для щастя!

ПОВІЇ [хором]: Копченої рибки! І хутчій! Мі-і-істере Вілкінсе! Копченої рибки на всіх! І пончик!

ЧАРЛІ: Непогано! Хоч нанюхаєшся ароматів. Це набагато краще, ніж на тій клятій Площі.

РУДИЙ: Агов, Глухий! Ти своє вже випив! Давай сюди чашку.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Наші вуста були повні веселощів, а язик — співів[66]!..

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Боже, як мене розморило. Це все від духоти.

МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, не співати! Ви знаєте правила.

ПОВІЇ [хором]: Копченої рибки!

ХРЮКАЛО: Пончики! Риба копчена! У мене аж живіт зводить.

ТАТУНЬО: Ет, який нині чай подають: сама вода, лиш трохи порохом присипана. [Відригує.]

ЧАРЛІ: А зараз найкраще заплющити очі та подрімати. І щоб приснився тобі шмат м’яса з подвійним гарніром. Ну ж бо, народе, вмощуйтесь зручніше і кладіть голови на столи.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Схилися мені на плече, любонько. На моїх кістках і то більше плоті, ніж на тобі.

РУДИЙ: Я б зараз шість пенсів віддав за кляту цигарку, от тільки в мене їх немає.

ЧАРЛІ: Збивайтеся докупи. Клади на мене голову, Хрюкало. Отак. Ісусе, як же я зараз спатиму!

[Повз них проносять тацю з копченою рибою для повій.]

ХРЮКАЛО [сонно]: Рибка! Цікаво, скільки разів їй довелося на спині лежати цеї ночі, щоб за все це заплатити.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [у напівсні]: Ой шкода, як же було шкода, коли Майкл дав драла і залишив мене одну з дитиною...

МІСІС БЕНДІГО [сердито тицяє пальцем на тацю з копченою рибою]: Ви тільки подивіться на це, дівчата! Ви тільки подивіться! Копчена рибка! І як тут не злитися? Нам чомусь не подають рибку на сніданок. А кляті шльондри за дві щоки наминають, встигай тільки підносити! А ми мусимо вдовольнятися чашкою чаю на чотирьох, та й то якщо пощастить! Копчена рибка, ех!

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [повчально]: Розплата за гріхи — копчена рибка.

РУДИЙ: Не дихай на мене, Глухий. Я цього терпіти не можу.

ЧАРЛІ [крізь сон]: Чарлза Віздома знайшли п’яним — смертельно п’яним? — так — шість шилінгів — проходь — наступний!

ДОРОТІ [поклавши голову місіс МакЕллігот на груди]: Ой, як добре!

[Усі поснули.]

2

І так день за днем.

Дороті довелося витерпіти десять днів такого життя — дев’ять днів і десять ночей, якщо точніше. Іншого виходу вона не бачила. Батько, схоже, остаточно її зрікся, і хоч у неї були друзі в Лондоні, які б радо їй допомогли, вона не сміла показатися їм на очі після всього, що буцімто сталося. До доброчинних організацій звертатися вона теж не хотіла, побоюючись, щоб не відкрилося її справжнє ім’я й галас навколо «пасторової доньки» не здійнявся з новою силою.

Отож вона залишалася в Лондоні й стала ще однією представницею доволі цікавого племені, нечисленного, але аж ніяк не вимираючого, — племені жінок, у яких немає даху над головою і ламаного гроша за душею, але які відчайдушно намагаються приховати цей факт, і їм це майже вдається. Холодними світанками вони вмиваються в питних фонтанах, ретельно розгладжують складки на одязі після безсонних ночей і тримаються так стримано і з такою гідністю, що лише по їхніх обличчях, блідих та обвітрених, можна здогадатися, що перед вами нужденна жінка. Дороті, на відміну від своїх товаришів у біді, не мала хисту до жебракування. Свою першу добу на Площі вона нічогісінько не їла, тільки випила кружку чаю опівночі, а потім ще третину чашки у кафе Вілкінса. Але увечері, знемагаючи від голоду, вона таки взяла приклад з решти: підійшла до незнайомки і, зробивши над собою зусилля, попросила: «Будь ласка, пані, чи не могли б ви дати мені два пенси? Я від учора нічого не їла». Жінка здивовано витріщилася на неї, але відкрила сумочку і дала Дороті цілих три пенси. Дороті цього не знала, але та сама освічена мова, яка відлякувала потенційних роботодавців, могла посприяти їй у жебрацькому житті.

Дороті доволі швидко збагнула, що не так уже й важко випросити шилінг на день, чого вистачить, щоб не померти з голоду. Але вона ніколи не просила — не могла, — окрім випадків, коли голод ставав просто нестерпним чи коли потрібно було роздобути дорогоцінний пенні, який був перепусткою до кафе Вілкінса. З Ноббі по дорозі на хмільники вона жебракувала безсоромно і без будь-яких докорів сумління. Але тоді