Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Напевно, мене можна зрозуміти і пробачити, правда? Майже восьмимісячна стриманість на тлі повної гормональної плутанини і так незручно підвищеного лібідо… Призводить до того, що – о, так – я думаю про секс. Просто зараз. Звісно, на моєму обличчі Дамір цього не прочитає і провокувати я його не збираюся. У голові спливають слова мого гінеколога – про проблеми вагітності. Перші місяці я боролася із загрозою переривання вагітності, а друга половина вагітності, вочевидь, пройде під егідою не дати малятку з'явитися на світ занадто рано. «Тож жодних інтимних стосунків, матусю! Щоб уникнути проблем» – сказала мені лікар Лідія Михайлівна.

Заглибившись у суперечливі думки, я випадаю з реальності. Повернувшись, бачу, що Дамір позу не змінив, одягу не зняв, дивиться на мене дуже пильно.

– Що? – моргаю я.

– Я тут зрозумів, що мені ще пощастило.

– Наприклад?

– Мене ти хоча б не відшмагала букетом, коли я тобі його приніс.

Сміх виривається з рота.

Дамір теж усміхається.

Я пірнаю у спогад, який досі коле куточками. Це було в лікарні, одразу після того, як я ледь не втратила дитину. Я тоді й гадки не мала, як складеться життя, я тоді не уявляла, що мине кілька місяців, і я щиро сміятимуся на диван поруч з моїм Даміром.

– Боже, треба буде вибачитися перед Сергієм, – я прикриваю рот рукою, і все одно сміюся. Уявляю, який комічний вигляд це мало з боку. Квіти залишилися в передпокої і поки що мені не хочеться дивитися на те, на що я їх перетворила.

– Та не переживай.

– Звичайно, ти так скажеш, тобі він не подобається.

– Ну, – тягне Дамір. – Головне, що ти відчуваєш із цього приводу.

Він несподівано опускає руку на моє плече і – прямо як раніше – бере за прядку, легко смикаючи на себе. Здається, що з цією прядкою збивається з ритму серце. Як у чортових мелодрамах.

Ніколи не вважала їх правдоподібними, а тепер поводжуся як головна героїня…

– Гаразд. Давай закінчимо з твоїми ранами. І я все-таки приготую вечерю.

Дамір не поспішає.

– Та все нормально, – каже він.

Я підіймаю брову в німій підозрі.

Точно пам'ятаю, як він морщився, ступаючи на праву ногу, а в коридорі тримався за бік у районі печінки, думаючи, що я відвернулася. Не потрібні мені приховані переломи або необроблені рани, які можуть навіть інфікуватися.

– Даміре.

– Що?

– Покажи мені живіт.

– Навіщо тобі мій живіт? – сміється він.

Але напружено.

– А тобі є що приховувати?

– Збоченка, – жартує він, коли я починаю сама піднімати светр. Під ним у Даміра чорна кофта-лонгслів. Минулого року саме я її купила в магазині термобілизни.

Я хапаюся долонями за край кофти і піднімаю її до його плечей. Те, що тут роботи багацько, я розумію одразу, бачу синіючу гематому на ребрах. Але кількох поглядів мені вистачає і для того, щоб зрозуміти – тут щось явно не так. З ним.

Синців надто багато, всі вони різні за свіжістю. Ті, що Дамір заробив у бійці з Сергієм, сині або навіть червоні, запалені. Але поруч із ними я бачу інші – жовті, багряні, що вже минають, але…

Звідки вони в нього?!

Я торкаюся його грудей в німому шоці, проводжу рукою по синцю, пальці знаходять шрам, що зарубцювався. Рука ковзає нижче, до живота, до ще однієї гематоми. На ньому живого місця немає.

– Даміре… Що сталося?! – повертаюся до його обличчя. – Хто це зробив?

У голові я перебираю варіанти.

Вплутався в бійку?

Почав брати участь у якихось… вуличних боях? Чи так тільки в кіно буває?

Можливо, зв'язався з поганою компанією?

– Що сталося?

– Ти… Тільки не переживай, – він відсторонює мене від себе і опускає светр. – Невеликий побічний ефект негативних емоцій батька, бо я пішов.

– Я не розумію.

Хоча в душі я, напевно, вже розумію.

Не дарма я вважала Олексія Сергєєва чудовиськом, та й чому тут дивуватися? Він мучив своїх дітей роками, вважаючи це «елітним вихованням», чому ж йому раптом припиняти зараз? Але я не думала, що побачу його гнів у вигляді побоїв.

– Боже, Даміре.

Слова закінчуються. Емоцій так багато.

– Це в минулому. І воно того варте було.

– Він тебе бив? – усе-таки наважуюся я. Досить – так як раніше, коли незручні теми ми ховали під килим – уже не буде.

– Ні. Він сам до такого не опускається. Для цього в нього є спеціально навчені люди, – іронічно відповідає він. – Та все не так страшно, – додає Дамір. – Воно того варте було. Тепер у мене з ним немає жодних зв'язків. Юридичних себто.

– Як це?

– Я пішов із компанії, мала. Продав будинок, – його рука обережно лягає на моє коліно, – але не через те, що нам було погано або я тебе хотів забути… Навпаки. Просто подумав, що якщо в нас усе вийде, то… купимо новий будинок у новому місті, почнемо ще раз, розумієш?

– Продав будинок?

– Усі твої… Наші речі зберігаються в гаражі. Тимчасове рішення.

Другу руку теж кладе мені на штани, розгортає обидві долонями догори, без слів закликаючи взятися за руки. Я поступаюся і кладу руки на його долоні.

– Від спадщини теж відмовився, а то б він вирішив, що знову можна мене шантажувати тими мільйонами. Та бог із ними, з грошима. Тимур же зумів, думаю, і в мене вийде знайти якусь роботу.

– Звісно, вийде, – сівшим голосом кажу я. – Ти ж професіонал!

– Ти не переживай. Для дитини в мене заощадження є. Плюс на депозитах гроші лежать, наші, не його, з них відсотки пристойні капають. Маля буде забезпеченим. Я їй весь світ подарую.

Я важко зітхаю.

Одне розумію чітко, що моє життя без Даміра було спокійним і одноманітним, але щойно він з'явився, як у морі здійнявся ураган. І я, всупереч усьому, рада, що він зараз з'явився.

Не знаю, скільки минає часу, ми з ним мовчки сидимо, тримаючись за руки, думаючи, напевно, кожен про своє. Мені хочеться вірити, що Дамір радий, що він зі мною – незважаючи на великий шлях, який належить пройти. Тому що я – рада. Але поки що… Я беру в руки вату, притискаю до банки з перекисом, щоб просочилася, і продовжую його лікувати.