Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

на це запитання: адже його коефіцієнт пружності менший за одиницю, кажуть вони. Але чому той коефіцієнт повинен бути таким, запитує Джон. Чому він не може точно дорівнювати одиниці, а то й бути більшим за неї? Студенти стенають плечима. Ми живемо в реальному світі, кажуть вони, а в реальному світі коефіцієнт пружності завжди менший за одиницю. Ці слова не видаються йому відповіддю.

Джон, здається, не має симпатії до реального світу і тому уникає точних наук, заповнюючи прогалини в своїй програмі лекціями з англійської мови, філософії, досліджень античності. Він хотів би, щоб про нього думали як про студента-математика, який відвідує ще й різні лекції з мистецтва, але, на жаль, студенти з факультету точних наук вважають його за чужого, за дилетанта, що забігає на лекції з математики, а потім зникає невідомо де.

Оскільки Джон збирається бути математиком, більшість свого часу він повинен присвячувати математиці. Але математика легка, а от латина — ні. Латина — його найслабший предмет. Роки муштри в католицькій школі втовкмачили йому логіку латинського синтаксису, він може писати правильною, дарма що важкою, Цицероновою прозою, але Вергілій і Горацій із їхнім хаотичним порядком слів і огидним словесним запасом і далі пантеличать його.

Він записався до групи вивчення латини, і більшість студентів цієї групи вивчає ще й грецьку мову. Знання грецької полегшує їм опанування латини, він змушений напружуватися, щоб не відставати, не виявитись дурнем. Йому хотілося б, щоб він ходив до школи, де вивчають грецьку мову.

Один з привабливих аспектів математики полягає в тому, що вона використовує грецьку абетку. Хоча Джон не знає ніяких грецьких слів, крім hubris, arete і eleutheria («зарозумілість», «довершеність» і «свобода»), він марнує години, вдосконалюючи своє грецьке письмо, дужче натискаючи на штрихах, які йдуть униз, щоб створити ефект шрифту «бодоні».

Грецька мова і чиста математика становлять, на думку Джона, найшляхетніші предмети, які можна вивчати в університеті. Він здалеку шанує викладачів грецької мови, на чиї лекції він не має змоги ходити: Антона Паапа, знавця папірусів, Моріса Попа, перекладача Софокла, Мауріца Гемстру, коментатора Геракліта. Разом із Дуґласом Сіерзом, професором чистої математики, вони живуть у піднесеній сфері.

Незважаючи на найревніші зусилля, оцінки Джона з латини ніколи не бувають високі. Саме римська історія щоразу присаджує його. Професор доручив викладати римську історію блідому й безрадісному молодому англійцеві, що цікавиться насправді тільки візантійською поемою «Дігеніс Акрітас». Студенти-правники, які вчать латину під примусом, відчули його слабкість і дошкуляють йому. Вони запізнюються і раніше йдуть із лекцій, пускають паперові літачки, голосно шепочуть, коли він говорить, а коли він висловлює один зі своїх кволих дотепів, хрипко регочуть, тупотять ногами й не замовкають.

Річ у тому, що коливання цін на пшеницю за часів імператора Комода наганяють на Джона не меншу нудьгу, ніж на студентів-правників, а можливо, й на їхнього викладача. Без фактів нема історії, а Джон ніколи не любив фактів, тож коли надійшли іспити, і його попросили викласти свої думки про те, що спричинило щось за доби пізньої імперії, він безпорадно дивився на чистий аркуш.

Студенти читають Тацита в перекладі: сухі розповіді про злочини та надуживання імператорів, розповіді, де тільки дивовижна поквапність вироку за вироком відгонить іронією. Якщо він збирається бути поетом, йому годилося б слухати лекції про Катулла, поета кохання, якого вони перекладали на семінарах, але саме Тацит, історик, чия латина така важка, що він не годен розібрати її в оригіналі, справді захоплює його.

Йдучи за рекомендаціями Паунда, Джон читав Флобера, спершу «Мадам Боварі», потім «Саламбо», Флоберів роман про стародавній Карфаген. Він твердо утримався від читання Віктора Гюґо. Гюґо — пустодзвін, каже Паунд, натомість Флобер застосовує до писання прози вимогливе, ювелірне ремесло поезії. З Флобера вийшли Генрі Джеймс, потім Конрад і Форд Медокс Форд.

Флобер подобається йому. Надто причарувала його Емма Боварі з її темними очима, невгамовною чуттєвістю, готовністю віддатися. Він хотів би опинитися в ліжку з Еммою, почути, як свистить, наче змія, її славетний пояс, коли вона роздягається. Але чи схвалив би цей учинок Паунд? Він не певен, що жеруще жадання зустрітися з Еммою — досить слушна причина захоплюватися Флобером. У чуттєвості цього письменника, підозрює він, і досі є щось гниле, щось Кітсове.

Звичайно, Емма Боварі — вигадане створіння, він ніколи не здибає її на вулицях. Але ж Емму не створено з нічого, вона є наслідком авторового досвіду знайомства з жіночою плоттю, досвіду, що зазнав перетворень у вогні мистецтва. Якщо в Емми був прототип або кілька прототипів, звідси випливає, що такі жінки, як Емма й Еммин прототип, повинні існувати в реальному світі. Навіть якщо це не так, навіть якщо жодна жінка в реальному світі не схожа на Емму, повинно бути багато жінок, на яких читання «Мадам Боварі» справило таке глибоке враження, що вони потрапили під Еммині чари і стали її варіантами. Вони, може, й не є справжньою Еммою, але в певному розумінні стали її живим утіленням.

Його амбітне прагнення — прочитати все, що варте уваги, до від’їзду за кордон, щоб він не приїхав до Європи провінційним бовдуром. Як на проводирів до світу читання він покладається на Еліота і Паунда. Спираючись на їхній авторитет, він полицю за полицею відкидає, не глянувши, Скотта, Діккенса, Теккерея, Троллопа, Мередіта. Не варте уваги і все, що походить із Німеччини, Італії, Іспанії та Скандинавії XIX століття. Росія, може, й виплодила кількох цікавих монстрів, але як митці росіяни нічому не можуть навчити нас. Цивілізація після XVIII століття — англо-французькі здобутки.

З другого боку, існували осередки високої цивілізації в далеких історичних періодах, і ці осередки годі знехтувати: не тільки Афіни та Рим, а й Німеччина Вальтера фон дер Фоґельвейде, Прованс Арно Даніеля, Флоренція Данте і Ґвідо Кавальканті, не кажучи вже про династію Тан у Китаї, Індію за доби Моголів та Іспанію Альморавідів. Тож, поки він не вивчить китайської, перської та арабської мов, або принаймні не опанує ці мови такою мірою, щоб читати їхніх класиків із підрядником, він може бути однаково що варваром. Але де взяти стільки часу?

На лекціях з англійської мови його успіхи спершу теж були невеликі. Викладачем літератури був молодий валлієць на ім’я містер Джонс. Містер Джонс приїхав до Південної Африки недавно, це була його перша справжня робота. Правники, які записалися тільки тому, що англійська мова, як і латина, була обов’язковим предметом, одразу почали глузувати з його невпевненості, позіхали йому