Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— Сказали. Проте я не можу змиритися зі своїм несправедливим вироком, ні з судом, що його ухвалив, ні з оцим намаганням залякати.

— І все-таки є різниця, що конспектувати: одна справа — Клю-чевський, зовсім інша справа — Антонович. Перший — російський великодержавник, другий — український націоналіст.

— Я намагатимусь Ключевським прикривати Антоновича. І хай всі стукачі і капітан Литвин знають, що я конспектую Ключевського. Після Ключевського займуся Соловйовим. А тим часом під тінню цих російських авторитетів вивчатиму Антоновича і все таке інше, що є в зоні.

— Ще у мене є загальна декларація прав людини. Раніше за неї заганяли в бур. Тепер не заганяють, а просто забирають. Після того, як перепишеш конспект Антоновича, дам переписати декларацію.

— Дякую, Степане. Вельми радий!

До знавця “джерел” історії України в таборах належав киянин Логвин, як повів Степан Кравчук. Він — історик. Коли німці захопили Київ, націоналісти-мельниківці створили Національну Раду. Логвин входив до цієї Ради. Паралельно бандерівці створили націоналістичне підпілля. На Національну Раду німці дивилися крізь пальці. Про людське око вона займалася деякими благодійними справами і німці не бачили в тому небезпеки. Діяльність і тих, і тих у Києві в час війни — цікава тема, але зараз про Логвина. Отже, коли москалі вигнали з Києва німців і почали наводити свій лад, то десь напали на слід Логвина, заарештували, засудили й загнали до Сибіру. У таборах до нього ставилися з великою повагою, поводив себе чесно і зробив дуже багато для патріотичного виховання українських політв’язнів. Ніколи виразно не сказав, чи має докторський ступінь, але знання історії мав величезні. Він розповідав не враження про Бантиша-Каменського, Бодянського, Максимовича, Антоновича і ще десяток наших великих істориків, докладно переповідав праці цих істориків. Так тривало біля п’ятнадцяти років. Потім з ним щось скоїлося. 1958 року ухвалили новий закон про кримінальну відповідальність, який зменшив максимальну кару з 25 до 15 років. Судам дозволили за поданням адміністрації концтаборів зменшувати кару з 25 до 15 років. Логвину, як зрештою і всім, відкрилася можливість не сидіти 25 років, а вийти на волю на цілих десять років раніше. Національно-визвольна війна в Західній Україні закінчилася, голодомор 1946–1947 років на Наддніпрянщині давно минув, з’їзд КПРС 1956 року і викривальна доповідь Хрущова посіяли надії на демократизацію, припинення так званої класової боротьби. Ніби запахло якимсь соціяльно-політичним примиренням. Це зрозуміли як модернізацію Союзу чи, точніше, поступку Заходу, тобто крок у напрямку нормального співжиття Союзу із Західним світом. А це означало, що Союз не зникає, а навпаки, набирає ще більшої сили. Надії на його розвал зникали, і дехто під впливом цих настроїв написав заяву про розкаяння, став на коліна, лизнув гузно адміністрації і суд зменшив кару до 15 років.

— Логвин написав листа про визнання своєї вини. Лист багато разів передавали через табірне радіо. В’язні, як давно було заведено, об’явили йому бойкот. Ти підтримаєш бойкот чи хочеш з ним поспілкуватися?

— Я підтримаю бойкот, хоча мені потрібно буде послухати розповіді про нього ще й інших людей. І ще: як ви здійснюєте бойкот? У чому він полягає?

— Необхідно проявляти до нього глибоке презирство. Не розмовляти з ним. Коли зустрічаєшся на вузькому трапі, не вступай йому — хай він уступить дорогу. Якщо трап ширший і є досить місця, щоб розминутися, тоді, наближаючись до нього, сплюнь у його бік і вилай його зрадником, сволотою чи скажи, щоб його нечистий взяв! Колись таких зрадників били або й убивали. Тепер руки ніхто не прикладає, проте бойкот — доволі сильний моральний терор, якщо його дружно й рішуче проявляти.

— Мені його показували здаля, і я його знаю в обличчя. У моїй секції барака за три ліжка від мого живе Голуб. Він майже щоночі кричить. І то так голосно, наче його хто ріже. Я просинаюся від цього крику й прислухаюся до його слів. Слова сонної людини майже не зв’язані. З них важко скласти речення, але серед незрозумілого лементу завжди вловлював: “Хлопці, що ви? Я не винен!” Потім знову: “Я не винен!” І знову: “Я не винен!” Мені казали, що він продався чекістам. Згодом люди це відчули. Він був у будівельній бригаді. Наших у ній було також багато. Ну й одного разу на голову цього Голуба впала колода. Вона на нього полетіла тоді, коли він стояв. Він якраз трохи відхилився і колода вдарила не прямо по черепу, а трохи збоку. Він залишився живий, але з того часу по ночах кричить “Не винен”, а насправді був винен! Між іншим, коли поклали до лікарні з обдертою головою і до нього ходили слідчі, щоб випитати, хто ж міг кинути колоду на голову, він не став висловлювати свої припущення і тим самим фактично справу закрив. З бігом часу про нього склалася думка, що тепер він не доносить, але позаяк у минулому доносив, то й немає людської довіри.

Я його знаю. Тобі переповіли правду. Він із Волині. Був кущовим провідником. Коли досидить 15 років, то напевно звільнять. До нього не таке ставлення, як до Логвина. Йому помстили за зраду, перестав доносити, його трохи остерігаються, але не бойкотують.