Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

36

Єва

 

Ми сиділи в офісі Андрія, по черзі читаючи документи, які дістав Пашка, і з кожною хвилиною вся ця справа ставала ще більш заплутаною.

 

— Ну, незаконні операції — це очікувано, — пробурмотіла я, гортаючи файл. — Кримінальні зв’язки? Теж не новина. Корупція, ухиляння від податків, підкуп суддів, махінації з нерухомістю, казино… Вражає. Але як все це пов’язане з убивством?

 

— Як і будь-яке кримінальне життя, — знизав плечима Льошка. — Чим більше грошей, тим більше ворогів.

 

Я зітхнула й потягнулася за кавою. Коли ця справа тільки почалася, я думала, що ми просто знайдемо убивцю, здамо його поліції й розійдемося. Ага, звісно.

 

— А ось це цікаво, — раптом сказав Андрій.

 

Ми всі повернулися до нього. Він сидів, втупившись у монітор, і задумливо постукував пальцями по столу.

 

— Дмитро був одружений.

 

Я мало не вдавилася кавою.

 

— Що?

 

— І не просто одружений, — продовжив Андрій. — У нього є доросла донька.

 

Настала тиша.

 

— І якого біса він ніколи про це не згадував? — обурилася Лада.

 

— Бо не підтримував зв’язок. Ані з колишньою, ані з дитиною, — пояснив Пашка, перегортаючи сторінки. — Судячи з усього, він взагалі викинув їх із життя.

 

Я відчула, як у мене всередині піднялася хвиля злості. Таке типове явище: чоловік погнався за грошима, криміналом, веселим життям, а сім’я залишилася ні з чим.

 

— Колишня живе в сусідньому місті, — додав Андрій. — І, судячи з даних, життя у неї не з найкращих.

 

— Треба з нею поговорити, — сказав Льошка.

 

— Підозрюєш, що вона могла мати причетність до його смерті? — запитала я.

 

— Або могла знати про нього щось таке, що нам невідомо.

 

— Логічно, — погодилася Лада.

 

— Тоді їдемо, — сказав Андрій, закриваючи ноутбук.

 

________________

 

Дорога була довгою й нудною. Я дивилася у вікно машини, спостерігаючи, як за вікном змінюється пейзаж. Спочатку були знайомі дороги, сучасні будівлі, а потім все змінилося.

 

Коли ми в’їхали в сусіднє місто, мені здалося, що ми потрапили в якийсь постапокаліптичний фільм. Сірі облуплені будинки, вузькі вулички, де майже не було людей. Подекуди валявся сміття, на зупинках сиділи похмурі бабусі, а в повітрі пахло чимось неприємним, ніби тут ніколи не прибирали.

 

— Депресивне місце, — пробурмотіла я.

 

— Ти ще будинок не бачила, — сказав Льошка, звертаючи на вузеньку вуличку.

 

Коли ми під’їхали до вказаної адреси, у мене виникло відчуття, що ми повернулися в дев’яності. Старий, похилений будинок із облупленою штукатуркою та заклеєними вікнами. Біля під’їзду сиділа група підлітків у спортивних костюмах, які з цікавістю подивилися на нашу машину.

 

— Мені страшно виходити, — пробурмотіла я.

 

— Не бійся, я тебе захищу, — усміхнувся Льошка.

 

— Ага, скажеш своєму біцепсу, щоб він мене прикрив?

 

— Ну, не знаю… Біцепс зараз зайнятий, йому треба ще трохи покачатися.

 

— Дурень, — пирхнула я.

 

Андрій мовчки вийшов із машини, а ми з Ладою переглянулися й теж вийшли.

 

— Як ти думаєш, вона взагалі погодиться з нами говорити? — запитала я.

 

— Зараз дізнаємося, — сказав Андрій і постукав у двері.

 

Щось підказувало мені, що наша розмова буде далеко не простою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍