Читати книгу - "Терпкий смак твого кохання , Лада Короп"

25.2

   Рита прокинулася від відчуття холодної кам’яної підлоги під спиною. Вона злегка ворухнулася, намагаючись зрозуміти, де вона. Темрява навколо була густою, мов чорнило, а повітря – важким і затхлим. Серце забилося швидше, коли спогади про те, як Віталіна, запросила її до будинку, а потім вдарила по голові. Бо як інакше Рита могла опинитися в цьому місці без свідомості. Вона сіла, намагаючись звикнути до темряви, та зрозуміла, що не одна. Поруч, на старому матраці, спала її маленька дочка Надійка. Сльози потекли по щоках жінки. Її кровиночка тут поряд. Рита відчула, як серце наповнюється тривогою і ніжністю водночас. Як могла Віталіна так вчинити? Як могла забрати її дитину? Надійка була її світлом у цьому темному світі, і тепер вона була тут, поряд, без жодного захисту. Рита обережно підповзла до дочки, намагаючись не розбудити її. Вона обняла Надійку, відчуваючи тепло її тіла. Вона була такою беззахисною, такою маленькою. Коли Рита закрила очі, в її думках спливали спогади про щасливі моменти, проведені з донечкою: як вони разом сміялися, гралися на траві, як Надійка вчилася їздити на велосипеді. Як завжди любила годувати лебедів у ставку, що знаходився в парку. Але зараз все це здавалося таким далеким. Темрява підвалу тиснула на неї, мов важка завіса, і Рита знала, що потрібно діяти. Вона почала обережно шукати вихід, намагаючись не розбудити Надійку. У темряві її пальці натрапили на холодну стіну. Вона обійшла навколо, намагаючись знайти хоча б одну щілину, хоча б один спосіб вибратися з цього жахливого місця. Рита не могла зрозуміти, чому Віталіна так ненавидить її. 

Чому її сестра вирішила зробити таку жахливу річ? Вона пам’ятала, як завжди намагалася підтримувати Віталіну, навіть коли та сама була в складних ситуаціях. Але тепер все це здавалося марним. Раптом Надійка зворушилася і відкрила очі. Її маленький голосок, сповнений тривоги, прорізав тишу: 

— Мамо? Це ти? Де ми? Рита швидко притягнула доню до себе, намагаючись заспокоїти її: 

— Все добре, моя люба. Ми нарешті разом. Я з тобою. — Я боюся… – озвалася Надійка, її голос тремтів, мов листя на вітрі. Рита поцілувала її в чоло, відчуваючи, як тепло її дочки передається їй через дотик.

— Я знаю, але ми знайдемо вихід. Я обіцяю. 

— Мамо, а ми не помремо? — Надійка зі страхом в очах подивилася на Риту. 

— Ні, дорогенька. Все буде добре, — промовила Рита й сильніше пригорнула доньку. 

— Мені холодно і я хочу їсти. Надійка тихо заплакала й Рита не знала чим допомогти доньці. 

Невже немає виходу з цієї ситуації? Невже Віталіна ніколи їх звідси не випустить? Але навіщо їй все це? Невже її кохання до Андрія настільки хворобливе? Риті стало страшно. За себе й за доньку. Невже ціна її щастя така висока? Невже? Тепер, з поряд з донькою, Рита відчула, що її рішучість зростає. Вона не могла дозволити Віталіні перемогти. Вона мусила знайти спосіб вибратися з цього підвалу і повернутися до життя, яке вони мали. Для Надійки, для себе. Рита встала, вперто дивлячись у темряву, і почала шукати вихід. Вона знала, що в цій боротьбі їй доведеться покладатися на свою силу, на свою материнську любов. І навіть якщо темрява була навколо, всередині неї горіла іскра надії.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍