Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

За крок до ...

   Авто зупинилося перед похмурою будівлею, на якій яскравою плямою світилася вивіска з надписом Hard. Мій погляд спробував знайти вікна, але як я не старалася, все одно нічого не помітила. Певно, ми приїхали в клуб. Та чи працюють клуби о восьмій годині вечора? І взагалі, коми спало на думку відкривати такий заклад майже на виїзді з Києва? Ці та інші питання вихором кружляли в моїй голові, поки їх не перервав голос Антона.
   — Ходімо? — Люб'язно запитав хлопець, не зводячи очей з мого обличчя.
   — Мені потрібно піти з тобою? Туди? — Я невпевнено вказала пальцем на будівлю.
   — Так. — Злегка кивнув. — Лялю, я не хочу залишати тебе саму в автівці, бо не впевнений, що впораюсь за декілька хвилин. Тобі стане нудно, а мені б не хотілося, щоб моя дівчина сумувала. — На словах моя та дівчина    Антон зупинився поглядом на моїх вустах.
   — Ти ж наче казав, що це ненадовго. — Нагадала я, звузивши очі.
   — А я і не відмовляюся від своїх слів. Однак ось в чому справа, лялю. — Хлопець злегка нахилив голову вбік та підняв брову. — Кожен по різному розуміє термін "ненадовго". Для мене це може бути хвилин тридцять-сорок. А як щодо тебе?
   — Гаразд. — Прицмокнувши язиком, я закотила очі. — Пішли вже. Тільки скажи хоча б що це за місце.
   Вуста Антона затремтіли та поповзли догори, а на вродливому обличчі розквітла загадкова посмішка. — Ооо... Це місце настільки самобутнє та виняткове, що краще побачити все на власні очі. Повір мені на слово, ти все зрозумієш, щойно опинишся всередині.
   Напевно мій супутник вирішив, що такого опису буде цілком достатньо, тому він дістав ключ із замку запалювання й вийшов з автівки. Тільки-но я поклала долоню на ручку дверцят — вони широко розчинилися перед моїм носом. Завжди забуваю, що Антон справжній джентльмен...
   Юнак галантно запропонував мені руку, але я відмовилась, натомість підхопивши його попід лікоть. Зберігаючи мовчання, ми рушили до похмурої споруди.
   На вході нас зустріли два кремезних чоловіки, як дві краплі води схожих один на одного та ще й одягнені однаково — чорні футболки та штани. Хоча, існує висока ймовірність, що то мені вони здалися схожими. А все через їх ідентичні блискучі лисини та стильні борідки.
   — Пароль. — Гаркнув один з них.
   — Іваницький. — В тон йому відповів Антон.
   Чоловіки перезирнулися. І цього разу голос подав другий, той що стояв ближче до юнака. — Що ти в біса верзеш?
   — Іваницький Олександр Андрійович — Генпрокурор України, а за сумісництвом мій батько. Якщо не хочете залишитися без роботи — пропустите мене та мою чарівну супутницю. До речі, Тимур не зрадіє, якщо через двох придурків втратить свій бізнес. Питання? — Антон дивився на громил так, немов перед ним були не люди, а нікчемні бактерії.
   Я ще ніколи в житті не бачила, щоб так швидко змінювалися емоції на обличчях людей: від здивування до заперечення, що зрештою переросло в страх.
   — Вибачте, Антоне Олександровичу, не впізнали вас відразу. Отже, багатим будете. Хе-хе...  — Промовив охоронець. В той самий час його колега кинув на нього нищівний погляд, що був гучнішим від будь-яких слів. Він буквально кричав: " Що ти мелеш, придурку? Жартівник бісів! ".
   — Двері відчиніть і покінчімо нарешті з цим цирком. — Антон явно не оцінив жарт.
   — Так-так. — Напарник веселуна заметушився біля дверей. — Проходьте, будь ласка. А супутниця ваша дійсно красуня. — В підтвердження своїх слів він підняв великого пальця догори.
   Антон нічого не відповів, він впевнено посунув всередину, пропускаючи мене вперед. — Тільки після тебе, лялю. — Посміхнувся кутиком губ.
   Ми вже достатньо затрималися біля дверей, тому я послухалася й квапливо переступила поріг. Всередині, як і очікувалося, мене зустріла напівтемрява. До слуху відразу ж долинула музика, це був, безсумнівно, реп. І здається я раніше чула цю пісню... О, згадала —  Gangsta's Paradise*. Мотив ще такий нав'язливий, але пісня крута.
   — Люба, можеш зайняти столик чи сісти біля бару. Замов собі який-небудь напій і спробуй  розслабитися, а я скоро повернуся. — Антон ніжно поцілував тильну сторону моєї долоні й розчинився в натовпі.
   Я роззирнулася. Навкруги було багато людей — переважно чоловіки, але декілька дівчат я все-таки помітила. Полегшено зітхнувши, вирішила піти до бару й замовити щось безалкогольне. Сподіваюся, тут таке є.
   Барна стійка знаходилася в лівій стороні зали, відразу біля сходів, що вели на другий поверх. По центру, я помітила підвищення, яке огороджувала висока, металева сітка. В голові промайнула думка, що це дуже схоже на клітку. Цікаво, хто й навіщо розмістив її тут?
   Поки йшла до бару, постійно ловила на собі хтиві погляди, від яких хотілося провалитися крізь землю або стати невидимою, щоб мене більше ніхто не бачив. На жаль, дива не сталося.
   Тим часом я подолала відстань до барної стійки. А мої очі нарешті призвичаїлися до тьмяного освітлення, котре я впевнена, додавало цьому похмурому місцю таємничості.
   Я помітила, що майже всі столики в залі були зайняті, а люди прибували й прибували. Здавалося, ніби відвідувачі знали щось, чого не знала я.
   До мене підійшов бармен — високий хлопець в чорній жилетці, яку він одягнув на голе тіло. Довге волосся молодика було зібране у хвіст. А на його лівому передпліччі я побачила татуювання — триголовий пес із роззявленою пащею. Точніше три пащі, з яких скапує слина.
   — Що будете пити? — Поцікавився він, не зводячи з мене своїх чорних, немов найтемніша ніч, очей.
   — У вас є сік?
   — Для вас знайдеться. — Він фліртував зі мною навіть не приховуючи цього.
   Я вирішила скористатися нагодою та запитати що тут відбувається. У бармена видовжилося обличчя від здивування, немов я була зеленим прибульцем, що тільки сьогодні прилетів зі своєї далекої зорі на грішну Землю.
   — Повернення блудного сина. Сьогодні на ринг вийде Блек Джек, котрий несподівано вирішив зав'язати з боями й наробив клопоту нашому босу. А це, виходить, одумався. — Діловито пояснив молодий чоловік, підсовуючи до мене склянку, по вінця заповнену помаранчевим соком.
   — Дякую. — Я замислено крутила між пальцями жовту соломинку.
   — А ви самі тут? — Молодик перехилився через барну стійку, зацікавлено спостерігаючи за моїм обличчям.
   — Ні, мій друг скоро підійде.
   З динаміка пролунав чоловічий голос, що сповіщав про початок дійства заради якого тут всі зібралися. Отже, я з чистою совістю могла не продовжувати розмову з надокучливим барменом, а вдати, що з нетерпінням чекаю на початок бою.
   Не те щоб мені подобалося дивитися як напівроздягнені чоловіки дубасять один одного. Проте, якщо обирати, то краще це, ніж залицяння мачо з Цербером на плечі.
   Певно, молодий чоловік зрозумів мої сигнали правильно. Помітивши, що я не реагую на загравання й навіть не дивлюся в його бік, він махнув рукою й відійшов до іншого відвідувача.
   — Ви так довго чекали! І він тут! Блеееек Джеееек! — Вигукнув конферансьє на рингу — кремезний чоловік в сірому костюмі двійці з коротким, кучерявим волоссям.
   І тут земля захиталася під ногами. Не в прямому сенсі, звісно, але від побаченого на ринзі, я б не здивувалася, якби сьогодні наступив кінець світу.
   Цю високу фігуру з широкими плечима та міцними руками я впізнаю з тисячі інших.
   Моє тіло чудово пам'ятало кожен солодкий доторк подарований сильними руками. Я знала як голосно б'ється спрагле серце за могутніми грудьми. Адже воно завжди відбивало свій дріб навпроти мого власного.
   Несвідомо затуливши рота долонею, я підвелася зі стільця й, немов під гіпнозом, пішла туди де був він — найбажаніший з усіх спокусник, що уміло заволодів моїм серцем.
   Під шквал аплодисментів, гучні викрики та свист, залунала запальна пісня. Ден, а це саме він був тим загадковим Блек Джеком, стягнув із себе футболку та відкинув її вбік.
   Oh my God* лунало з динаміків, коли юнак підняв руки, демонструючи м'язи. Він залишився лише в спортивних шортах та кросівках, тож моя увага була прикута до його сталевого преса й міцних ніг. Хлопець був ідеальним, немов Аполлон.
   Слово знову взяв конферансьє. — Додайте шуму Блек Джеку! — Він замахав руками, підбурюючи, і без того збуджений, натовп. Коли крики трохи стихли, чоловік продовжив. — А зараз до нас вийде ще один боєць. Той, хто поклявся стерти посмішку з пики Блек Джека. — Піднявши руки догори, немов бажав таким чином відхреститися від своїх же слів, додав. — Це не я сказав. Ви вже здогадалися хто він? — Викрики та свист ясно дали зрозуміти, що відповідь ствердна. — Вітайте на ринзі Стааалкера!
   Вдруге за сьогодні я була до біса шокована. Іншими словами просто не можливо описати мій стан.
   А тим часом на ринг впевненою ходою вийшов Антон. Він ступав, немов хижак, котрий вийшов на нічне полювання. В очах блиск, а вуста розтягнулися в кривій посмішці.
   Хлопець зірвав з себе олімпійку й за прикладом Дена, відкинув її. Я вперше побачила його натреноване тіло без одягу. І варто зазначити, він майже не поступався Денису: немов висічений з каменю прес, рельєфні руки, міцні плечі... Якби я не була закохана до нестями в Дена, то нізащо не встояла б перед мужнім виглядом Антона. Та що я? Мало хто міг би опиратися його магнетизму.
   Антон підійшов до конферансьє й швидко зашепотів тому щось на вухо. Важко було не помітити як з кожним почутим словом обличчя чоловіка змінювалося, поки не стало сяяти, немов найяскравіша неонова вивіска. Зрештою, він поплескав Антона по плечу та виголосив. — Сталкер хоче дещо нам сказати, тож дамо йому слово.
   Мій супутник взяв до рук мікрофон і поглянув прямо на мене. Напевно даремно я так близько підійшла до рингу. Ой, що зараз буде...
   — Серед присутніх в залі є дівчина, котра настільки прекрасна, що їй би позаздрили навіть місяць та зорі. Вона — це подарунок долі! Та, котру я так довго шукав і нарешті знайшов у цьому буремному світі. Мій компас, що неодмінно приведе мене до перемоги, моє спасіння в морі недосконалостей, надія на щастя... Лялю! — Карі очі увіп'ялись, неначе бажали запам'ятати кожну мою рису.  — Цей бій я присвячую тобі. Твоя підтримка приведе мене до перемоги, а пристрасний поцілунок стане найголовнішою й найкоштовнішою нагородою! За тебе й наші почуття!! — Останнє він закричав настільки голосно й несамовито що всі присутні, немов подуріли.
   Звідусіль линули шалені вигуки та свист. Натовп скандував одне-єдине слово — Сталкер.
   І тут трапилося те, чого я так боялася, але не могла уникнути. Ден дивився прямо на мене, немовби в залі були тільки я та він. Його погляд відображав все, що він хотів, але не міг озвучити вголос: біль, гнів, зневіру, страждання... Але було й те, чого хлопець навіть при великому бажанні не зміг би приховати — почуття. Саме вони знищували його зсередини, осатаніло врізаючись гострими гарпунами в серце, що раз і назавжди підкорилося хворобі під назвою кохання.
   Я бачила яких зусиль йому коштувало відірвати від мене погляд. Але він зробив це. Ба більше, повернув голову вбік та зухвало подивився на Антона, котрий подарував  у відповідь тріумфальну посмішку.
   Ден стиснув зуби й провів пальцем умовну лінію на шиї, що немов розділяла голову та тіло. — Тобі ... — Далі було лайливе слівце, яке мені б не дуже хотілося повторювати. Однак те, з яким крижаним тоном він це промовив змусило мене здригнутися. Так говорять люди, котрим вже нічого втрачати. Вони підуть по головах, але досягнуть кінцевої мети.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍