Читати книгу - "Грона гніву"

тихо заскавчала, як щеня. Усі озирнулися на неї.

— Руже Шаронська,— сказала мати,— будь хорошою дівчинкою, ляж поруч з бабунею. Їй зара’ хтось потрібен. Тепер вона все зрозуміла.

Ружа Шаронська підвелась, підійшла до матраца й умостилася поряд зі старою, і до багаття долинуло тихе лебедіння розмови двох жінок. Ружа Шаронська і бабця шепотілися, лежачи на матраці.

— Смішно навіть,— сказав Ной,— дідо помер, а у мене в почуттях ніц не змінилось. І суму не побільшало. Я такий самий.

— Просто це те ж саме,— мовив Кейсі.— Дідо і наша стара земля — усе те ж саме.

— Жаль старого,— зронив Ел.— Він же казав, що робитиме, як над головою виноград чавитиме, щоб сік по вусах стікав, і все таке.

— Це він дуркував увесь час,— сказав Кейсі.— По-моєму, все він знав. І дідо не сьо’дні ввечері вмер. Він умер, коли ви його з місця зірвали.

— Ви певні? — скрикнув батько.

— Та мабуть. Авжеж, він дихав,— провадив Кейсі,— але був мертвим. Він уже прахом земним був і знав це.

— Ви знали, що він уже на Божій дорозі? — спитав дядько Джон.

— Так,— відповів Кейсі.— Знав.

Джон дивився на нього, і жах усе більше спотворював чоловікові обличчя.

— І ви нікому не сказали?

— Нащо? — спитав Кейсі.

— Ми... мо’, щось ще встигли б зробити.

— Що?

— Не знаю, але...

— Ні,— сказав Кейсі.— Нічо’ ви зробити не могли. Ваша путь уже визначилась, а дідові там місця не було. Він і не страждав. Хіба що вранці. Просто лишився лежати в землі. Він не міг її покинути.

Дядько Джон глибоко зітхнув.

— А мені брата свого рідного, Вілла, кинути довелося,— сказав Вілсон. Усі обернулися до нього.— У нас ділянки поряд були, через межу. Він старший. Ніколи з авто справ не мав, як і я. Ну, спродали ми все з себе, до останнього клаптя. Купив він машину, і дали йому якогось хлопця, аби той показав, як авто водити. І от напередодні, як я їхав, Вілл і тітка Мінні вирішили потренуватися. Доїхали до повороту — а там яма, не оминути; він як крикне: «Тпру!» —і назад подався — і тут у пліт врізався. Він як закричить: «Ух ти, сволото!» — дав газу і в рівчак з’їхав. Ну й ні з чим лишився. Не було чого більше продати, а автівки теж нема. Але, дякувати Богові, це була його провина. І він злий як чорт став, так розізлився, що проводити нас не вийшов, а лише сидів, лаявся та й лаявся.

— Що ж він робитиме?

— Не знаю. Геть з глузду з’їхав. А ми не могли ждати. У нас усього вісімдесят п’ять доларів було, тож чекати не могли. Ми не могли це розтринькати, але таки довелося. Ста миль не проїхали, як задній міст, наче зуб, хряснув, а щоб полагодити, тридцять доларів оддати довелось, а потім треба було шини купити, свічку запалювання, а тут ще й Сейрі занедужала. Десять днів стояли. А тепер ця чортова машина знову стала, а грошей катма. Не знаю, коли ми дістанемося Каліфорнії. Якби я міг машину поремонтувати — але геть на автах не знаюся.

Ел спитав поважним тоном:

— Що сталося?

— Ну, просто не їде. Починає, гримне — і стоп. За хвилину знов починає — і тут, як заводиш, знову глухне, як мокре горить.

— Зривається хвилину, а потім здихає?

— Еге ж. І нічого з нею не вдію, і не обходить її, скільки газу додаю. Усе гірше й гірше, і не можу її зрушити ну ніяк.

Й Ел дуже гордо і досвідчено прорік:

— Думаю, бензопровід забився. Я його почищу, витрушу все.

У батька теж був гордовитий вигляд.

— Він в автомобілях майстер,— сказав батько.

— Ну, я, звісно, буду вдячний за поміч. Певно, що буду. Знаєш, робить чоловік — а як дитя мале почувається, коли нічого поремонтувати не може. Як приїдемо до Каліфорнії, постараюся хорошу машину добути. Може, вона не ламатиметься.

— Як приїдемо...— сказав батько.— Щось забагато злигоднів у нас у дорозі.

— Ох, але це варте того,— відповів Вілсон.— Я ж сам бачив листівки, де прописано, що там люди вкрай потрібні, аби фрукти збирати, і зарплатня хороша. Просто уявіть: фрукти в тіні збираємо, а хочемо — наминаємо, укусимо щось. І, чорт забирай, ніхто там не переймається, скільки ти з’їв, бо там стільки всього — повно. А за хорошу зарплату, може, добру ділянку придбаємо, на ній робитимемо, ще й додаткові заробітки будемо мати. Та чорт забирай — певен, що за кілька років свій кут буде.

— Ми бачили ті листівки. Я захопив одну,— сказав батько. Він вийняв гаманець і дістав звідти згорнуту помаранчеву рекламку. Там було надруковано чорними літерами: «У Каліфорнії потрібні збирачі гороху. Висока зарплатня весь сезон. Потрібно 800 збирачів».

Вілсон з цікавістю подивився на папірець.

— Так, авжеж, бачив я таке. Точно як це. Як гадаєш: душ з вісімсот уже набралося?

— Та це ж лише в одній частині Каліфорнії,— відповів батько.— Це ж у нас другий за розміром штат. Хай вісімсот уже найняли, але для інших місця теж досхочу. Як би там не було, а фрукти збиратиму. Як ти казав: сидиш собі під деревом і фрукти наминаєш — та це навіть дітям сподобається.

Тут Ел підвівся й підійшов до Вілсонового автомобіля. Зазирнув під капот на якусь мить, а потім повернувсь і сів.

— Ти ж за вечір не поладнаєш,— сказав Вілсон.

— Знаю. Уранці візьмуся.

Том пильно спостерігав за меншим братом.

— Теж так думаю,— сказав він.

Ной спитав:

— Про що це ви, хлопці?

Том і Ел замовкли, чекаючи, доки хтось із них скаже.

— Скажи ти,— нарешті озвавсь Ел.

— Ну, мо’, це й не годиться, мо’, Ел по-іншому міркує. Але ось що скажу. Ми перевантажені, а містер і місіс Вілсони — ні. Якби хтось із нас до них пересів, а легкі речі у вантажівку переклав, то ми й ресори збережемо, і пагорби подолаємо. Ми з Елом обоє вміємо машину водити, тож можемо вашу вести. Якби ми всі заодно по дорозі трималися — це було б файно.

Вілсон підскочив.

— Ще б пак, авжеж. Та це честь для нас. Певно, що так. Ти згодна, Сейрі?

— Це добре,