Читати книгу - "Грона гніву"

196
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 156
Перейти на сторінку:
так,— відповіла Сейрі.— Чи не обтяжимо вас, добродії?

— Ні, їй-бо,— сказав батько.— Ніяк не обтяжите. Ви нам зарадите.

Вілсон неспокійно відкинувся на спину.

— Ну, не знаю.

— У чому річ, вам відхотілося?

— Ну, розумієте — у нас тридцять доларів лишилося всього-на-всього, негусто.

— Зовсім ви нас не обтяжите,— сказала мати.— Одне одному допомагатимемо, і заразом дістанемося Каліфорнії. Сейрі Вілсон допомогла мені обрядити діда...

І вона замовкла. Усе було ясно.

Ел вигукнув:

— До цієї машини шестеро влізуть. Хай-но я поведу, посадимо Ружу, Конні та бабцю. Потім покладемо великі легкі речі на вантажівку. А по дорозі мінятимемося.

Він говорив голосно, бо в нього як гора з плечей звалилася.

Інші сором’язливо всміхнулися та втупилися в землю. Батько копнув пальцями ноги запорошену землю.

— Мати в нас мріє про білу хатку,— сказав він,— щоб навколо помаранчеві дерева росли. На великій картинці в календарі таке побачила.

— А раптом я зляжу,— сказала Сейрі,— вам же все’дно треба буде їхати. Тоді без мене їдьте. Ні, ми вам каменем на шиї не будемо.

Мати уважно подивилася на Сейрі й наче вперше побачила її страждання — виснажене, змучене болем обличчя, повні болю очі. І сказала:

— Ми раді будемо вам помогти. Ви ж самі сказали, що не слід од підмоги відмовлятися.

Сейрі поглянула на свої зморшкуваті руки, осяяні багаттям.

— Пора зараз трохи прилягти.

Вона підвелася.

— Дідо... тепер здається: він начебто рік тому помер,— сказала мати.

Кревняки — ліниво, широко позіхаючи — розійшлися спати. Мати сполоснула олов’яні тарілки й витерла з них сало мішком з-під борошна. Вогонь згас, і зірки засяяли яскравіше. По шосе проїжджало кілька легкових машин, але їх заглушали вантажівки, від яких земля ніби здригалась. У кюветі обидві машини ледь було видно під зоряним небом. Біля заправної станції вив пес, прив’язаний на ніч. Сім’ї заснули, і миші-полівки, посміливішавши, забігали між матрацами. Тільки Сейрі Вілсон уночі не спала. Вона дивилася в небо, і тіло її боролося з болем.

Розділ 14

ахідний край нервується — почалися зміни. Західні штати нервуються, як коні перед грозою. Великі власники нервуються, ще не знаючи, яка саме причина їхніх тривог. Великі власники б’ють у те, що безпосередньо постає в них перед очима: у розширення уряду, у зростання робітничої солідарності; упадають їм у вічі нові податки, нові економічні плани — а господарі й не знають, що то наслідки, а не причини. Причини глибокі та прості: це причини голодних шлунків — голод, помножений у мільйон разів; душевний голод, прагнення втіхи й захищеності — помножені в мільйон разів; зболілі й затерплі м’язи, розум, що прагне зростати, працювати, творити,— усе помножене в мільйон разів. Кінцева, зрозуміла функція людства — це м’язи, знудьговані за роботою, це розум, який прагне творити,— ось що таке людина. Щоб збудувати стіну, збудувати житло, і хати, і греблі, щоб вкласти щось своє — і взяти щось своє зі стіни, житла, греблі; зміцніти м’язи роботою, увібрати в себе чіткі лінії та форми на кресленні. Людина, на противагу іншим органічним чи неорганічним створінням Всесвіту, виростає за межі своєї роботи, підіймається східцями своєї ідеї, випереджає свої досягнення. Ось що можна повідати про людину: коли теорії змінюються й зазнають краху, коли школи та філософські вчення, національні, релігійні, економічні облуди виростають і розпадаються — людина дерзає, продирається вперед, з болем, іноді манівцями. Ступивши вперед, вона може відступити, але тільки на півкроку, ніколи на повний крок. Ось що вам треба розповісти, ось що ви повинні знати. Це ви повинні знати тоді, коли бомби падають з ворожих літаків на людні ринки, коли полонених прирізають, як свиней, коли пошматовані нутрощі валяються в пилу і стікають кров’ю. Так, ви маєте пам’ятати про це. Якщо не робити кроків, якщо не прямувати, хоч і спотикаючись, хоч і страждаючи, але вперед, то ви не житимете, бомби не падатимуть, горла не будуть перерізані. Бійтеся того часу, коли бомби перестануть падати, а бомбардувальники будуть живі,— бо кожна бомба є доказ того, що дух не вмер. І бійтеся того часу, коли припиняться страйки, а великі власники житимуть,— бо кожній маленькій битій людині страйк доводить, що крок робиться. І ще вам треба знати: бійтеся часу, коли людство перестане страждати і помирати за ідею, бо ця риса є основою людства, бо це єдина риса, якою людина вирізняється між усіма створіннями Всесвіту.

ахідні штати нервуються, бо грядуть зміни. Техас і Оклахома, Канзас і Арканзас, Нью-Мексико, Аризона, Каліфорнія. І сім’я рушає зі своєї землі. Батько взяв позику в банку, а тепер банк хоче землю. Земельна компанія — або це банк, якщо земля його власність,— хоче трактори, а не сім’ї на ґрунтах. Чим поганий трактор? Це сила, яка прокладає довгі борозни в землі — і що тут несправедливе? Якби ці трактори належали нам — не мені, а нам,— було б добре. Не моя земля, а наша. Ми могли б любити трактор, як любили б землю, якби вона була нашою. Але цей трактор робить дві речі — він розорює землю і виорює нас із землі. Невелика різниця між трактором і танком. Обидва женуть людей, залякують, завдають їм болю. Нам треба над цим подумати.

Людину, родину зігнано з землі; це рипіння іржавої машини по шосе на захід. Я втратив землю — трактор забрав її. Я самотній і розгублений. А вночі родина зупиняється біля яру, табориться, а ось поряд і друга родина, ставить намети. Двоє чоловіків сідають навпочіпки перемовитись, а жінки з дітьми слухають. Отут нервовий вузол, а ви ненавидите зміни і боїтеся революції. Роз’єднайте цих двох чоловіків, які сидять навпочіпки один навпроти одного; хай вони ненавидять один одного, хай бояться, підозрюють один одного. Бо це зародок того, чого ви боїтеся. Клітина. Адже тут фраза «Я втратив свою землю» змінюється: клітина ділиться, і з цього поділу виростає причина ненависті до вас: «Ми втратили нашу землю». Ось де небезпека: удвох не так легко розгубитись, удвох не так самотньо, як одному. І з цього першого «ми» виростає ще одна небезпечна річ: «У мене є трохи хліба» плюс «У мене його нема». Якщо в сумі виходить «У нас є трохи хліба», то є відчутний результат, певний напрям. Лише трохи помножити — і ця земля, цей

1 ... 50 51 52 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грона гніву"