Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

повернення на шлях до Христа, у неї з’явилися підозри.

Марта розповідала, що 16 серпня Клавдія телефонувала їй із платного телефону коштом абонента й зізналась, що написала того хвалебного листа про Братство лише тому, що знала: усю пошту переглядають, тож превелебний Вілсон прочитає його. Насправді, казала вона, санітарні умови там украй кепські, і її охороняють, навіть коли вона йде до вбиральні. Усіх змушують тяжко працювати й підмішують щось у їжу, щоб вони перебували в запамороченні. Тих, хто намагався втекти, відсилали до будинку в джунглях.

Коли 25 вересня вона знов зателефонувала додому, то сказала Марті, що хвора й слабка, адже їй не дозволяють вживати медикаменти, призначені лікарем.

— Мене тримають проти моєї волі, мамо. Якщо дізнаються, що я тобі телефонувала, то поселять до іншого будинку, який важко знайти, і більше жодної звістки ти від мене не отримаєш.

Марта зателефонувала до Департаменту поліції Кони й повідомила чергового офіцера, що передплачує авіаквиток для своєї доньки. Вона просила забрати Клавдію й посадити її на літак. Офіцер сказав, що Братство наразі перебуває під слідством через інші скарги проти них, тож неважко буде витягти звідти Клавдію.

27 вересня о восьмій вечора поліція Кони допомогла слабкій і виснаженій Клавдії сісти в літак «Гавайських авіаліній» до Гонолулу, де вона зробила пересадку на рейс «Юнайтед Ейрлайнз» до Колумбуса.

4

Хоч Марта й відчувала полегшення, що Клавдія в безпеці, і раділа її поверненню, у наступні чотири тижні галюцинації та дивна поведінка поновилися. 22 жовтня Клавдію госпіталізували до психіатричної лікарні Маунт-Кармель, а потім перевели до психіатричної палати лікарні Державного університету Огайо в Апгем-Голлі, де вона вперше зустріла доктора Стінсона.

«Конфіденційне медичне резюме» Стінсона зберегло її висловлювання. Клавдія розповідала йому, що її викрали на Гаваях і що її переслідує мафія.

— Навіщо їм вас переслідувати? — питав він.

— Бо я співачка, і для них я коштувала би купу грошей.

— Як почуваєтеся, перебуваючи тут?

— Добре почуваюся. Тут мені безпечно.

— Чим, на вашу думку, ми можемо вам допомогти?

— Я хочу начисто позбутися думок про самогубство.

Опитувач вніс до документа свої враження від пацієнтки:

«Пацієнтка — висока, середньої статури, приваблива, спокуслива біла жінка 23 років. Одягнена в червоний светр-гольф, сірий брючний костюм, нейлонові панчохи й класичні туфлі. Добре тримає контакт під час розмови, в т.ч. зоровий, але демонструє беземоційні вираз обличчя та голос… Набуває горизонтальних поз, постійно відкидає волосся й грається вказівним пальцем із підручними предметами. Швидкість дій належна і в нормі. Характер мови нормальний. Пацієнтка повідала хитро сплетену історію, у якій замішані релігійний культ, мафія, її викрадення, тортури й ФБР і яка сталася за кілька місяців до її госпіталізації… Її все більше переслідують щоденні думки про самогубство, стверджує, що періодично впадає в істерику.

Пацієнтка описує галюцинації та марення. Наразі вона стурбована своїм нещодавнім “викраденням” і “намаганням знайти помешкання”, коли вийде звідси.

Демонструє мало розуміння своєї проблеми. Не робить активних спроб самогубства, але зберігає суїцидальні думки».

Клавдія пройшла Міннесотську багатоаспектну перевірку особистості, і результати були занесені до карти: «МБПО показує, що пацієнтка імовірно має психоз, поєднаний із симптомами істерії та шизофренії. Тест дає підстави припускати постійний розлад думок з регресією як характерну форму захисту».

У процесі лікування трудовою, рекреаційною, груповою та індивідуальною терапіями Клавдія показала себе слухняною пацієнткою. Оскільки вона ідеально піддавалася гіпнозу, доктор Стінсон удався до гіпнотерапії.

На початку грудня, під наглядом бригади лікарів, Клавдія готувалася покинути лікарню, збираючись переїхати на квартиру разом з іншою пацієнткою.

Стінсон призначив їй галдол, 5 мг, та когентин, 1 мг, і вказав у своєму звіті, що вона добре реагує на лікування. Його перший діагноз був: «Істеричний невроз дисоціативного типу».

На час її виписки, 7 грудня 1974 року, було узгоджено подальше лікування в Психіатричній клініці для дорослих.

Після того як Клавдія покинула Апгем-Голл, вона знайшла та втратила кілька робочих місць упродовж року і зрештою перейшла на соцзабезпечення. Відтак зустріла жінку, яка переконала її, що релігійний рух під назвою «Шлях» є відповіддю на всі її проблеми.

«Міжнародний шлях», який хвалиться сотнею тисяч прибічників по всьому світові, має структуру дерева з коренем і стовбуром у Ноксвіллі, штат Огайо, де він був заснований, та відгалуженнями в інших штатах, і кожен осередок — зібрання в індивідуальних помешканнях — називається «гілкою». Коли «гілка» надто розростається, щоб збиратися в одному домі, лідер забирає частину групи до себе в дім, і з цього «пагона» утворює нову «гілку».

Це був прояв її психічної хвороби, вирішив я, що спонукав Клавдію знов і знов шукати відповідей у маргінальних релігійних групах, сектах, серед практиків окультизму. Її навіюваність робила з неї легку мішень для таких груп.

Клавдія побожно схилялася перед «Шляхом» — пропові­дями, говорінням дивними мовами, душевним і фізичним зціленням — і проголосила себе заново народженою. Вона оселилася в чотирикімнатному будинку на Самміт-стрит, разом із двома учасницями руху, і почувалась у безпеці. Була щаслива і з нетерпінням прагнула почати нове життя, твердо вирішивши уникати проблем. Присяглася, що буде обережною.

— Ось тоді я зустріла Джима Шталя, — сказала Клавдія. — Хоч він і колишній засуджений, але прекрасний хлопець. Я роками його не бачила, а недавно, кілька місяців тому, викликала таксі, щоб їхати на роботу, і вгадайте, хто був за кермом? Джим Шталь! Це доля! Чистісінька доля! Я питала його, чи могли б ви зустрітися з ним, і він сказав, що поговорить з вами.

Певно, на моєму обличчі відбилася втома, але Клавдія з надією торкнулася моєї руки й прошепотіла:

— Я справді вважаю, що так треба.

Розділ п’ятнадцятий

1

Для мене стало очевидним, що одна з розгадок зізнання Клавдії в убивствах у Маккена якось пов’язана з її захопленням екзотичними маргінальними релігіями. Інша полягала в її очевидному потягу до злочинців. Щоб розгадати таємницю її обізнаності з місцем злочину та щоб краще збагнути ті сили, що впливали на неї, я мав намір більше дізнатись і про одне, і про інше.

Та частина Парсонз-авеню, де мешкав Джим Шталь, виявилася доволі сумнівним кварталом занедбаних гуртожитків і порожніх крамниць. Я підозрював, що це також район із високим рівнем злочинності.

Я піднявся вузькими сходами до кімнат Шталя, і він підійшов до дверей привітатися зі мною — смаглявий коротун років за тридцять, з темними вусами й напомадженим чорним волоссям. Провів мене до крихітної кухні, і ми сіли до столу біля вікна, що виходило на вулицю.

Я дістав диктофон — він нервово глянув на нього, але стенув плечима.

— Клавдія хоче, щоб я з вами поговорив. Зроблю все, що в моїх силах, щоб їй допомогти.

Шталь розказав, що вони вперше зустрілися в лютому 1976 року.

— Ви впевнені? — уточнив я. — Клавдія казала, що в 1975-му.

Він похитав головою.

— Мене достроково звільнили з Меріонської виправної установи 5 грудня 1975-го. Її я зустрів десь два місяці по тому.

Я вирішив покладатися на його пам’ять. Якщо колишні засуджені щось і пам’ятають, то це дату, коли вийшли з в’язниці.

— Розкажіть мені, що ви пригадуєте з тієї зустрічі.

— Я мешкав тоді на Самміт-авеню. Був холодний день, п’ятниця, і я їхав до центру по