Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

для сімейного бюджету то було просто чудово, але Шеллі було соромно йти на роботу, де за годину платили двадцять чи двадцять п’ять доларів. Він мав надто високі вимоги, і невдовзі «мисливці» почали відмовлятися з ним зустрічатися, а Шеллі поступово звик до думки, що сидітиме на шиї дружини.

Авжеж, Шеллі бракувало хисту, коли йшлося про заробітки. То була їхня сімейна риса. Коли він ще був малим, батько докладав усіх можливих зусиль, аби нашкребти грошенят на два пакети акцій. Але зазнав невдачі з обома. Перший як корова язиком злизала, коли він інвестував у японський ресторан, що відкрився у Вашингтоні за два тижні до подій у Перл-Гарборі. А десять років по тому він попрощався і з другим, придбавши частку в «Edsel».

Шеллі не зраджував сімейної традиції. У коледжі він грав у теніс по всій Америці, але за три роки виграв тільки три матчі національного турніру з професійного тенісу. Він був симпатичним хлопцем і грав просто чудово, глядачі його обожнювали, зазвичай саме йому діставалося право першої подачі, проте він все одно не міг перемогти суперника. Можливо, Шеллі був надто хорошим хлопцем. А може, йому бракувало «останнього ривка». Коли він покинув професійний спорт, то інвестував увесь свій скромний спадок у тенісний клуб поблизу Санта-Круз; це трапилося за місяць до того, як землетрус 1989 року вщент зруйнував усю долину. Шеллі отримав невелику страховку, більшу частину якої інвестував у акції «Pan Am Airlines» незадовго до її банкрутства; щось пішло на облігації брокерської компанії Майкла Мілкена, а решту грошей він вклав у «San Jose Nets» Американської волейбольної ліги.

Можливо, саме тому його так вабили азартні ігри. Чорт забирай, ці хлопці чудово знали, що вони роблять! Вони вміли заробляти гроші. Може, і йому перепаде кілька папірців.

Поза сумнівом, Віллі був найбагатшим гравцем з усіх. Продавши свою компанію з виробництва програмного забезпечення для фінансового сектору компанії «Microsoft», він отримав близько сорока мільйонів доларів. Шеллі прочитав про це в газетах, бо жоден із гравців ніколи не порушував цієї теми. Віллі подобався йому, бо він бачив, що той відверто насоло­джується своїми грішми. Віллі не приховував, що головна мета його життя — це добре проводити час. Жодного відчуття провини. Нема чого соромитися. Віллі розмовляв і читав грецькою — свого часу його батьки емігрували з Греції. А особливо йому імпонував грецький письменник Казандзакіс: Віллі намагався поводитися так само, як його персонаж Зорба, метою життя якого було залишити смерті «спалену землю».

Віллі завжди був активним. Виклавши карти на стіл, він зазвичай біг до сусідньої кімнати, аби кинути оком на гру, яку транслювали по телевізору: баскетбол, футбол, бейс­бол — і на яку він поставив купу грошей. Одного разу він орендував ранчо для військових ігор у Санта-Круз — зазвичай там грали у щось на кшталт «Захопи прапор», використовуючи для цього пейнтбольні рушниці. Шеллі всміхнувся, згадавши, як він приїхав туди й побачив хлопців, які спостерігали за дуеллю. Віллі у своїх захисних окулярах і шоломі пілота Першої світової війни та Вінс відмірювали рівно по десять кроків з рушницями в руках. Суддя Лен у Джековій сорочці тримав у руці купу стодоларових банкнот — то були ставки. Ці хлопці були божевільні — могли побитися об заклад на що завгодно.

Шеллі пішов за Віллі надвір, де вже ревіли двигуни «пор­ше», «бентлі» і «ягуара», які нетерпляче чекали, доки Лен відкриє масивні металеві ворота. Віллі обернувся і обійняв Шеллі за плечі — такі жести були звичними для їхньої компанії.

— Як життя, Шеллі? Пошук роботи просувається?

— Comme c‚i comme c‚a.[20]

— Тримайся, — мовив Віллі. — Бізнес потроху прокидається. Маю передчуття, що невдовзі Долина знову відкриє свої двері. Пропоную якось пообідати разом.

Вони підтримували дружні стосунки вже багато років. Віллі обожнював грати в теніс, і Шеллі частенько ділився з ним професійними «фішками», а ще протягом багатьох років був неофіційним тренером його дітей, один із яких зараз грав за команду Стенфорда.

— Чудово! Може, наступного тижня?

— Ні, мабуть, пізніше. Протягом наступних двох тижнів маю багато їздити в справах, а от наприкінці місяця я вільний. Залишив свій розклад в офісі, тож зателефоную тобі завтра. Хочу про дещо з тобою поговорити. Побачимось на наступній грі.

Шеллі мовчав.

— Гаразд?

— Домовились, Віллі, — кивнув той.

«Бувай, Шеллі, бувай Шеллі». «Бувай, Шеллі». «Бувай, Шеллі», — лунали голоси гравців, які сідали у свої розкішні автівки. Шеллі було боляче дивитися, як вони зникають у пітьмі. Ох, він так за ними сумуватиме! Боже, як він любив цих хлопців!

Шеллі поїхав додому геть засмучений. Він програв чотирнадцять тисяч. Дідько, треба ще вміти так програвати! Але йшлося не тільки про гроші. Він не переймався цим програшем. Хлопці та гра — ось що найбільше хвилювало Шеллі. Утім, тепер він не зможе грати. Це неможливо! Проста арифметика: грошей катма. «Я маю знайти роботу. Якщо не продаж програмного забезпечення, тоді це має бути щось інше. Може, знову почати продавати яхти в Монтереї? Фе. Чи зможу я цим займатися? Тижнями сидіти в офісі, очікуючи на клієнтів, і продавати одну яхту на місяць чи два місяці — прямий шлях до божевілля». Шеллі потребував рішучих дій.

За останні півроку він програв чимало грошей. Імовірно, сорок чи п’ятдесят тисяч доларів — Шеллі навіть боявся вести точний підрахунок. Можливостей дістати ще грошей у нього не було. Норма отримувала свою зарплату на окремий банківський рахунок. Він уже добряче напозичався — брав гроші в усіх, кого знав, щоправда, за винятком партнерів із покеру, бо то було б геть недоречно. Утім, у нього був останній актив — тисяча акцій банку «Imperial Valley» приблизно на п’ятнадцять тисяч доларів. Але як отримати готівку, щоб про це не дізналася Норма? Так чи інакше вона все одно дізнається. У нього вже не лишилося виправдань, а їй от-от урветься терпець. Отже, це тільки питання часу.

Чотирнадцять тисяч? Клята остання роздача. Він проживав цей момент знову і знову. Шеллі щиро вірив у те, що грав правильно: коли шанси зростають, треба діяти… бо як почнеш нервуватися — вважай, гру скінчено. Це карти. Він знав, що ситуація невдовзі зміниться, і зазвичай так і траплялося. Шеллі був досить-таки завбачливим. Він знав, що робить, бо активно грав у карти ще з підліткового віку, а в старшій школі став букмекером і приймав ставки на бейсбол. Та діяльність приносила йому чималі прибутки!

У віці чотирнадцяти років Шеллі прочитав (щоправда, згодом забув, де саме), що шанси на те, щоб угадати трьох гравців, які в конкретний день загалом матимуть шість потраплянь по м’ячу, становлять двадцять до одного. Він пропонував дев’ять або десять до одного — і охочих зробити ставку не бракувало. День у день ці недоумки щиро вірили, що троє гравців із десятки, яка складається, скажімо, з Ментла, М’юзіала, Берра, Пескі, Бенча, Кер’ю, Бенкса, Макквіна, Роуза та Каліна, мають заробити ці шість очок. Ідіоти! Вони так і не дізналися правду.

Можливо, він теж не бажає дізнаватися правду. Може, його теж можна вважати недоумком і йому не варто лізти в цю гру. Бракує грошей,