Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

140
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 101
Перейти на сторінку:
танець і кружляти, кружляти без кінця і без початку, заплющити очі і нічого не думати, мов мотиль, який гарного весняного дня також, мабуть, нічого не думає, а жиє... І нащо йому, саме йому сушити собі голову всіма цими питаннями? Нащо мудрує він і хвилюється, і інших хвилює, коли жити можна значно простіше і значно вільніше...

Але ось ця дівчина також тут. І вона щось міркує своєю гарною голівкою. Хіба гарні голови на те, щоб думати? Хіба гарні очі на те, щоб бути поважними? Хіба гарні уста на те, щоб вимовляти такі слова? Певно, що ні. Ти, Насте, марнуєш свої скарби, закопуєш у землю таланти, які дістала від Господа Бога. Ти маєш отам танцювати, крутитися вихором у музичній вирві. Ти маєш дзвінко сміятися, а очі твої мають розсівати тепло, світло, привабу...

Вони ось уже вирішують питання романтизму нашого часу. Настя тієї думки, що романтизм ніколи не вмре...

— Безперечно, — погоджується філософ Василь. І це слово рішає. Отже, це справді безперечно. — Це тільки, — каже він, — вони, наші маленькі нащадки фарисейчиків, вдають, що вони сама матерія. А в дійсності...

— Так! Я це також помітила. Чому кричати проти романтизму, коли на кожному кроці більше романтиків, ніж сміття.

— Вони соромляться. Так, вони соромляться! — твердить Василь. — Соромляться самі себе... Це перші неоромантики. Вони визволяють працюючих і не помічають, що це зовсім не визволення, а романтика...

І багато інших істин вирікає цього вечора Василь. Невідомо, що було б, коли б він того не сказав. Але пропало. Він уже те висловив. Ось він вже гнівається на своїх товаришів, що багато з них “заздрісні плази”. Що вони готові “всадити кожному в горло штриха”, коли той щось має, а він не має. Це зовсім, на Васильову думку, не визволення трудящих, а просто... грабунок. — Бо я можу всадити тобі в горло штриха, а ти мені цього не зробиш... Яке право, — сердиться Василь, — має Шпачук називати його куркульським сином? Жодного права. Шпачук має завжди гроші. Можна спитати: звідки? Хто йому їх дав, щоб він, Шпачук, називав його, Василя, куркульським сином?

— Так! — каже рішуче Василь. — Не куркульським сином хочу бути. Фордовим сином... Сином князя Кентебері!..

— Це, Василю, прекрасно, — зауважує Настя. — Це мені нагадує ту саму Башкирцеву.

— Ні, це мої слова, — говорить червоний Василь.

— Безперечно, але це мені нагадує ту жінку...

Василь трохи соромиться. Він дивиться в землю. Щось він забагато наговорив. А чи не пора їм йти? Так. Мабуть, час. Що мають тут вештатись...

Вони пішли до роздягальні і незабаром вже були попід каштанами, сковзаючись по замерзлій доріжці. Василь при тому розвиває думку про куркулів. Він має на це свої погляди. Куркуль, на його думку, має різні значення. Куркуль психологічний і куркуль політичний. Більшовики підшили під це слово, як і під слово “буржуй”, все, що їм не подобається.

Настя натомість все ще при свойому романтизмі. Вона все твердить, що час, який переживаємо, один з найромантичніших. Тільки його ніхто не помічає. Це помітять пізніше. Лети у височінь і далечінь. Нові винаходи. Відважні мандрівки в праліси диких континентів. Напруженість, ризик, розмах духу. І хай собі базікають про куркульство... Ніяка ідейна маска не створить з нього Колумба... Заздрість ніколи ще не змінила сили. Напружене натхнення, вияв волі, кохання чогось... Мені здається, Василю, наш час найромантичніший з усіх часів. Дуже добре, що тепер живемо... Ви мене розумієте?

Вони йшли поволі попід залізною огорожею саду Гуляницького. Під ногами приємно поскрипував білий, чистий, свіжий сніг. Десь за молочними хмарами світить місяць. Певно, у цей час наша плянета світиться, мов жарина. Що ближче доходили до Настиного мешкання, то хода їх зменшувалась. Дійшли до фіртки й зупинилися. Малий будиночок, де жила Настя, майже зливався з сірим тлом, тільки три його чорні віконечка вирізнялися, нагадуючи недокінчену картину.

— Боже мій! Як тихо і гарно! — сказала Настя своїм протяжним голосом. — Мені не хочеться ще йти додому. Пройдімось ще трохи...

І вони вернулись.

— Ви маєте силу, що впливає організуюче на мої почуття, — казала вона. Він намагався мовчати. Можливо, і так наговорив забагато.

— Ваша присутність обдаровує мене глибшими думками. Я можу з вами висловитись. Ви, можливо, думаєте про мене, що я легковажна. Не знаю, як вам сказати. Вловити мене, моє наставлення, мої хотіння... Я змагаюсь сама з собою і не знаю, чи розумієте ви, що значить з собою боротись. Мене тягнуть, чи краще поривають, за собою кілька сил. Гарні, розумні, цікаві!.. І я ще не знаю, яка з них візьме перевагу... Але поєднання всіх їх разом — виключене... Не знаю, Василю... Чи можете і чи в силі ви оцінити любов, яка... Яка йде від душі... — вона похилила голову, і голос її збентежено притих.

Василь намагався вловити сенс її слів. Відчував, що це щось стосується до нього.

— Неприємно усвідомлювати, що ти розснажуєш чиєсь почуття, яке йде від серця, — проговорив Василь обережно.

— Щось я не так сказала, Василю. Уявім собі бурю... Над океаном. Видається, що вся її сила скерована, щоб збити хвилю. Тим часом:

Моя любов така велика,

вона дволика і столика...

Це писав мені один незнайомий, — сказала вона. — Ви мене розумієте? Буря не тільки робить хвилі. Вона топить пароплави, убиває людей, вириває дерева, руйнує будівлі. А завтра зникає... Так і любов. Знаю приятельку: вона кохала. Бувало так, що вона з кимсь проводила вечір. Здавалось, що той, з ким вона проводить вечір, щасливий. А між тим вона отруїлась... І зовсім не за того, з ким проводила вечорі... Така природа любови.

Ці слова Василь розумів. Розумів їх так, як вони сказані. Але він мовчав. Боявся розкривати їх, щоб глянути до них усередину. Відчував до неї страшну ніжність. Почуття його напиналось, мов вітри, і здавалось, що ось-ось щось станеться. Стане, впаде перед нею, обійме її коліна, прокаже їй молитву. Ах, що це, що так сковує його чинну волю? Взяв тільки її обережно під руку і трішечки, трішечки наблизився. Відчував край її одягу і дотик її руки. Деякий час йшли мовчки. Йшли, дивилися вниз, перед себе, дорога западала і западала, і видавалось, що вони йдуть у якесь біле підземелля. Це не

1 ... 50 51 52 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юність Василя Шеремети», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юність Василя Шеремети"