Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

гру грають із таким спокійним личком, як у тебе. Я знаю все про жіночий мазохізм. І розумію, що тебе збуджує. Ти мене просто використовуєш!

Отак вони дісталися до Літтлвудів, де були також ми з Деммі. Кетлін здавалася страшенно блідою. Її обличчя, схоже, вкривав товстий шар пудри. Гумбольдт увійшов мовчки. І ні з ким не розмовляв. Насправді це був його останній вечір як професора кафедри поезії у Принстоні. Завтра ця новина вийде за межі Рікеттсового кабінету. Можливо, вже вийшла. Рікеттс поводився гідно, але міг не втриматися від спокуси розповісти про це всім. Проте Літтлвуд, здавалось, іще нічого не знав. Він аж зі шкіри пнувся, щоб вечірка вдалася. Зі своїми червоними життєрадісними щоками він був схожий на пана Помідора у циліндрі, того, що з реклами соку. Мав хвилясте волосся і приємні світські манери. Коли він брав руку дами, цікаво було подивитися, що він із нею робитиме. Літтлвуд був зірвиголовою з вищого класу, незаконнонародженим сином священика. Знав Лондон і Рим. А особливо добре — славнозвісний бар Шепарда у Каїрі, де він набрався сленгу британських вояків. Він любив шкіритися, виставляючи напоказ свої рідкі зуби зі зворушливо широкими щілинами. На кожній вечірці зображав Руді Веллі[140]. Щоб розвеселити Гумбольдта і Кетлін, я попросив його заспівати «Я просто закоханий волоцюга». Але йому це не надто добре вдалося.

Я був присутній у кухні, коли Кетлін припустилася серйозної помилки. Тримаючи свій келих і незапалену цигарку, вона сягнула по сірника до кишені одного з гостей. Не те щоб це був якийсь невідомий чоловік — ми добре його знали. Це був чорношкірий композитор на прізвище Юбенкс. Його дружина стояла поруч із ним. Кетлін уже трохи сп’яніла й повеселішала. Але коли діставала сірники із кишені Юбенкса, увійшов Гумбольдт. Я бачив, як він заходив. Спершу він завмер, не дихаючи. Потому з несамовитою брутальністю схопив Кетлін, викрутив їй руку за спину і поволік із кухні на подвір’я. Таке нерідко бувало на вечірках у Літтлвудів, тож решта гостей вирішили не звертати уваги, проте ми з Деммі підбігли до вікна. Гумбольдт вдарив Кетлін кулаком у живіт й вона зігнулася від болю навпіл. Потім потягнув її за волосся до «б’юїка». За ним стояла інша машина, тож він не міг виїхати заднім ходом. Тому розвернувся на газоні й виїхав на хідник, обірвавши глушник на бордюрі. Наступного ранку я побачив цей глушник. Укритий шаром іржі, з трубою, що стриміла, він видався мені панциром гігантської комахи. Я також побачив туфлі Кетлін, встромлені підборами у сніг. Був туман, ожеледиця, холод проймав до кісток. Кущі немов укрилися кришталем, синіло гілля в’язів, а березневий сніг темнів від кіптяви.

Тепер я пригадав, що далі той вечір теж був не надто приємний. Ми з Деммі тоді мали залишитися ночувати, і коли гості почали розходитися, Літтлвуд відвів мене вбік і запропонував, як чоловік чоловікові, обмін.

— Ритуальний обмін дружинами, як у ескімосів. Що скажеш, як ми трохи побавимося? — запитав він. — Влаштуймо собі гулянку.

— Дякую, але ні. Зараз не достатньо холодно для цих ескімоських забав.

— Ти відмовляєшся сам? І навіть не збираєшся запитати Деммі?

— Вона з розгону зацідить мені в пику. Хіба що сам спробуєш. Ти не повіриш, які важкі у неї кулаки. З вигляду вона модна й витончена дівчина, а насправді дужа й різка селючка.

У мене були свої причини відповісти йому м’яко. Ми були тут гостями, які приїхали з ночівлею. Не хотілося йти о другій ночі й сидіти в почекальні на пенсильванському вокзалі. Маючи право на вісім годин забуття й налаштувавшись їх відвоювати, я ліг на ліжко у прокуреному кабінеті, де відшуміла вечірка. Деммі, натягнувши нічну сорочку, стала тепер геть іншою людиною. Годину тому, у чорній шифоновій сукні, з довгим золотистим волоссям, заколотим якоюсь прикрасою, вона була молодою леді з вищого світу. В урівноваженому стані Гумбольдт любив перелічувати найважливіші американські соціальні прошарки, і Деммі належала до них усіх. «Чистий Мейн Лайн[141]. Квакерські школи. Брин-Мор-коледж. Справжній клас», — казав Гумбольдт. Вона балакала з Літтлвудом, який досліджував Плавта, про грецьку мову Нового Заповіту та його латинський переклад. Але фермерську доньку я любив у Деммі не менше за світську даму. Тепер вона сиділа на ліжку. Пальці на її ногах були деформовані дешевим взуттям. Великі ключиці утворювали западини. У дитинстві вони зі своєю сестрою, маючи схожу статуру, наповнювали ці западинки водою й бігали наввипередки.

Що завгодно, лише б відтягнути сон. Деммі приймала снодійне, але страшенно боялася заснути. Вона сказала, що має задирку, й сиділа на ліжку, підпилюючи нігті — довга, гнучка пилочка рухалася зиґзаґами. Ноги схрестила, тож мені було видно її округлі коліна та стегна. У такому положенні від неї сочився солонавий жіночий запах, бактеріальне джерело глибокої любові. Раптом пожвавившись, вона підняла голову й поглянула на мене:

— Кетлін не варто було діставати сірники в Юбенкса з кишені. Сподіваюсь, Гумбольдт її не скривдив, але вона не мала цього робити.

— Але ж Юбенкс — давній друг.

— Гумбольдтів давній друг? Вони давні знайомі, а це не одне і те ж. Це щось означає, коли жінка залазить чоловікові в кишеню. А ми бачили, як вона це робила. Тому Гумбольдта почасти можна виправдати.

Деммі завжди була така. Щойно я ладен був заплющити очі, втомившись від свого свідомого та керівного «я», їй кортіло поговорити. О цій порі вона віддавала перевагу тривожним темам — хвороби, вбивства, самогубства, вічне покарання, пекельний вогонь. Її охоплювало нервове збудження. Волосся наїжачувалося, очі розширювалися від паніки, а деформовані пальці на ногах неприродно викручувалися. У такі моменти вона змикала свої довгі долоні на дещо замалих грудях. З дитячим тремтінням уст починала іноді лепетати, наче немовля. Була третя година ночі. Зі спальні господарів, розташованої над нами, здавалося, долинало вовтузіння розбещених Літтлвудів, які, можливо, хотіли показати нам, що ми втрачаємо. А може, це мені лише примарилося.

Хай там як, а я встав і відібрав у Деммі пилочку. Вкутав ковдрою. Її вуста наївно розтулилися, коли вона віддавала пилочку. Мені вдалося її вкласти, та було видно, що Деммі стривожена. Вона повернулася набік і, поклавши голову на подушку, дитинно вдивлялася в мене одним великим і зворушливим оком. «Засинай», — сказав я. Вона заплющила й друге око. І миттєво та, здавалося, глибоко заснула.

Проте за кілька хвилин я почув те, що й очікував почути — її нічний голос. Низький, захриплий та глибокий, майже чоловічий. Вона стогнала й