Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

затулені від нас метафізичним запереченням їхнього існування. Коли ми лежимо вночі, мільярди людей, які одночасно сплять в огорнутій темрявою півкулі, до нас наближаються наші мертві. Наші думки мали би їх живити. Ми — їхні ниви. Але ми неродючі й моримо їх голодом. Утім, не дурімо себе, мертві спостерігають за нами, спостерігають на цій землі, що є школою свободи. У наступному царстві, де речі — ясніші, свобода розчиняється у ясності. Ми, на землі, вільні через затьмарення, через помилку, через дивне обмеження. У нашій волі є стільки ж від краси, як і від сліпоти і зла. Вони завжди йдуть поруч із благом свободи. Але це все, що я зараз скажу з цього приводу, бо я поспішаю — маю стільки незавершених справ.

Коли медитував про Гумбольдта, у передпокої пролунав дзвінок. Я вийшов до свого маленького темного передпокою, натиснув кнопку внутрішнього переговорного пристрою і до мене долинули приглушені крики знизу. Це був Рональд Стайлз, консьєрж. Моя поведінка і мій спосіб життя дуже розважали Стайлза, цього літнього кістлявого й дотепного негра. Він був, так би мовити, у півфіналі життя. На його думку, я теж. Та я, з якихось дивних причин, що їх розуміють лише білі, схоже, мав на це інший погляд і далі поводитися так, ніби мені ще не пора замислюватися про смерть.

— Увімкніть телефон, пане Сітрин. Ви чуєте мене? Ваша найкраща подруга намагається до вас додзвонитися.

Учора мою машину розтрощили. Сьогодні моя чарівна коханка не може зі мною зв’язатися. Для нього моє життя було, наче цирк. Вечорами Стайлзова дружина любила слухати історії про мене навіть більше, ніж дивитися телевізор. Він сам мені це сказав.

Я набрав номер Ренати і запитав:

— Що сталося?

— Що сталося?! Заради Бога! Я дзвонила десять разів. Тобі треба зустрітись із суддею Урбановичем о пів на другу. Твій адвокат теж намагався зв’язатися з тобою. Зрештою, він зателефонував Шатмару, а Шатмар — мені.

— О пів на другу! Вони змінили призначену годину! Місяцями мене не помічають, а потім попереджають за дві години, хай їм грець! — я втратив душевну рівновагу. — До бісової матері їх, ненавиджу цих дешевих клоунів.

— Можливо, тепер тобі вдасться завершити цю справу. Сьогодні.

— Як? Я вже поступався п’ять разів. Щоразу, коли я поступаюся, Деніз та її бахур висувають нові вимоги.

— Уже за кілька днів, дякувати Богові, я вирву тебе з цього пекла. Ти зволікаєш, бо не хочеш їхати, але повір, Чарлі, ти ще подякуєш мені за це, коли ми знову опинимося в Європі.

— Форрест Томчек навіть не має часу обговорити зі мною справу. Той адвокат, якого порадив мені Шатмар.

— До речі, Чарлі, як ти дістанешся до центру без машини? Дивно, як це Деніз жодного разу не попросила, щоб ти підвіз її до суду.

— Я візьму таксі.

— Мені так чи так треба підкинути Фанні Сандерленд до виставкового центру, щоб вона вже вдесяте глянула на тканину для оббивки однієї клятої канапи, — Рената засміялася, але зі своїми клієнтами вона була надзвичайно терпляча. — Я мушу подбати про це, перш ніж ми вирушимо до Європи. Рівно о першій ми по тебе заїдемо. Будь готовий, Чарлі.

Колись давно я читав книжку з назвою «Ils Ne M’auront Pas» («Вони мене не дістануть»), й у певні моменти шепочу: «Ils ne m’auront pas». Я зробив так і тепер, постановивши таки завершити свою медитацію чи духовне зосередження (ціллю якого було проникнути у глибини душі й побачити зв’язок між самістю та божественними силами). Знову ліг на диван. І це аж ніяк не було маленьким жестом свободи. Я дивився на це реально. Було за чверть одинадцята, і якщо лишити собі п’ять хвилин, щоб випити пакет звичайного йогурту, і п’ять хвилин на гоління, то можна ще дві години присвятити думкам про Гумбольдта. Зараз для цього був відповідний момент.

Отже, Гумбольдт намагався переїхати Кетлін своєю машиною. Вони поверталися додому з вечірки у Принстоні, і він штовхав її кулаком, тримаючи кермо лівою рукою. У мерехтливому світлі, неподалік від крамниці, де продавали на винос спиртні напої, вона відчинила дверцята й утекла в самих панчохах — туфлі забула в Принстоні. Гумбольдт переслідував її у «б’юїку». Вона вскочила у рів, а він увігнався в дерево. Дверцята машини внаслідок зіткнення заклинило, тож його довелося визволяти полісменам, які приїхали на виклик.

Хай там як, а розпорядники фонду повстали проти Лонґстафа, і кафедру поезії розформували. Кетлін згодом розповіла, що Гумбольдт приховував це від неї цілісінький день. Він поклав слухавку і, човгаючи ногами та несучи перед собою важке, як у борця сумо, черево, увійшов до кухні й налив собі джину у велику банку з-під варення. Стоячи біля брудної раковини у капцях, він випив його так, наче це було молоко.

— Хто дзвонив? — запитала Кетлін.

— Рікеттс.

— Що він хотів?

— Нічого. Звичайні робочі моменти.

«Коли він вилив у себе весь той джин, його щоки стали якогось дивного кольору, — розповідала Кетлін. — Ніби салатово-багряного. Такий колір часом має серцевина артишоку».

Трохи пізніше того ж ранку він, здається, мав іще одну розмову з Рікеттсом. Рікеттс сказав, що Принстон його не зречеться. Вони знайдуть гроші. Це давало Рікеттсу моральну перевагу. Поет не міг дозволити, щоб над ним вивищився бюрократ. Гумбольдт замкнувся у своєму кабінеті з пляшкою джину і цілий день писав чернетки заяви про звільнення.

Але того вечора, коли вони їхали на вечірку до Літтлвудів, Гумбольдт напустився на Кетлін. Чому вона дозволила своєму батькові продати її Рокфеллеру? Так, того старого вважали симпатягою, раритетом паризької богеми, одним із завсідників «Клозері-ді-Ліла»[138], але насправді він був міжнародний злочинець, доктор Моріарті, Люцифер, сутенер — і чи він часом не пробував зґвалтувати власну дочку? Ну, то як було з Рокфеллером? Чи Рокфеллерів прутень збуджував її більше? Чи відчувала вона, що разом із ним у неї входять мільярди? Чи Рокфеллеру конче викрадати у поета жінку, щоб у нього встав? Отак вони їхали «б’юїком», ковзаючи по гравію й проносячись крізь хмари куряви. Він почав кричати, що його анітрохи не вводить в оману її велична спокійно-мила роль. Він знає все про такі речі. З книжок він справді знав багато. Знав ревнощі короля Леонта із «Зимової казки». Знав Маріо Праца[139]. І Пруста — ув’язнених у клітці щурів, приречених на смерть. Шарлюса, якого відшмагав канчуком зі цвяхами консьєрж-убивця, кровожерливий звір.

— Я знаю всю цю гидь хтивості, — сказав він. — І знаю також, що у цю