Читати книгу - "В’язень Неба"

мабуть, так налякалася, що відповіла-таки, вказавши нагору.

– На дев’ятому поверсі.

Я вирішив обійтися без ліфта на випадок, якщо персонал готелю розшукує мене. Піднявшись сходами на три поверхи, а потім подолавши довгий коридор, увесь мокрий від поту, я опинився перед номером люкс. Якусь хвилю я стояв перед ним, намагаючись уявити собі, що відбувається за цими дверима зі шляхетного дерева, і запитуючи себе, чи лишилося в мене ще досить здорового глузду, щоб піти геть. Мені здалося, наче хтось нишком стежить за мною з іншого кінця коридору. Злякавшись, що це може бути швейцар, я придивився, але постать уже зникла за рогом. Вирішивши, що це якийсь із мешканців готелю, я нарешті натиснув кнопку дзвоника.

10

За дверима почулися кроки. Образ Беа, яка защіпує блузку, промайнув перед моїми очима. Клацнув замок, і я стиснув кулаки. Двері відчинилися. Переді мною стояв чоловік із напомадженим волоссям, у білому купальному халаті й капцях, які видають у п’ятизіркових готелях. Роки минають, але обличчя людей, яких щиро ненавидиш, не забуваються.

– Семпере? – здивувався Каскос.

Я поцілив йому між верхньою губою та носом і відчув, як його плоть і хрящі вминаються під моїм кулаком. Чоловік затулив обличчя руками й похитнувся. Між пальцями виступила кров. Я щосили штовхнув його, відкинувши аж до стіни, і зайшов до кімнати. Позаду Каскос звалився на підлогу. Ліжко було застелене, а на столі навпроти тераси з виглядом на Ґран-Віа парувала гаряча страва. Я обернувся і став перед своїм суперником, що намагався звестися, спираючись на стілець.

– Де вона? – запитав я.

Обличчя Каскоса, скривлене від болю, заливала кров і скрапувала на груди. Я побачив, що розсік йому губу і, майже напевно, зламав носа. Мені натомість дуже пекли кісточки пальців, і, поглянувши на руку, я побачив, що обдер на них шкіру, коли затопив Каскосу по пиці. Я, одначе, не відчував ані найменших докорів сумління.

– Вона не прийшла. Задоволений? – вихаркнув Каскос.

– А відколи це ти пописуєш листи до моєї дружини?

Мені здалося, що негідник посміхнувся і, перш ніж він устиг промовити бодай слово, я знову накинувся на нього. У другий удар я вклав усю свою злість, яка накопичилася в мене всередині. Цього разу кулак зустрівся із зубами мого суперника, аж так, що заніміла вся рука. Каскос застогнав і звалився на крісло, за яке тримався. Побачивши, що я нахиляюся до нього, він затулив обличчя руками. Я схопив його за шию, наче хотів роздерти пальцями горлянку.

– Що в тебе за справи з Вальсом?

Каскос нажахано дивився на мене, переконаний, що тут йому й кінець. Він промимрив щось нерозбірне, і мої руки стали слизькими від слини й крові, що крапала з його рота. Я сильніше стиснув йому горло.

– Маурісіо Вальс. Що між вами спільного?

Я нахилився до нього так близько, що міг бачити своє відображення в його очах. Кровоносні судини під рогівкою почали лускати, а довкола райдужної оболонки утворилася сіточка темних прожилок. Усвідомивши, що ще трохи, і вб’ю його, я розтиснув руки.

Каскос схлипнув і схопився руками за шию. Я сів на ліжко навпроти нього. Руки мені тремтіли й були всі в крові. Я зайшов до ванної і помив їх. Потім умився й змочив волосся холодною водою. Побачив у дзеркалі своє відображення й не впізнав себе. Я ледве-ледве не вбив людину.

11

Коли я повернувся до кімнати, Каскос далі знеможено сидів на стільці, тяжко дихаючи. Я набрав склянку води й простягнув йому. Побачивши, що я наближаюся знову, він відсахнувся, очікуючи на новий удар.

– На, – сказав я.

Каскос розплющив очі і, побачивши склянку з водою, на якусь мить завагався.

– На, – повторив я. – Це лише вода.

Він узяв склянку тремтячою рукою і підніс до губ. Тепер я побачив, що зламав йому кілька зубів. Каскос знову застогнав, а в очах його з’явилися сльози від болю, коли холодна вода торкнулася зубної пульпи, що виступила з-під розтрощеної емалі. Якусь хвилю ми мовчали.

– Викликати лікаря? – запитав я нарешті.

Він звів на мене погляд і похитав головою.

– Забирайся звідси, доки я не викликав поліцію.

– Скажи, що тебе пов’язує з Вальсом, і я піду, – холодно глянув я на нього.

– Це… це один із засновників видавництва, у якому я працюю.

– Це він попросив тебе написати того листа?

Каскос завагався з відповіддю. Я підвівся, підійшов до нього, узяв за волосся і щосили смикнув.

– Не бий мене більше, – попросив він.

– Це Вальс тобі сказав написати того листа?

Каскос уникав мого погляду.

– Ні, то був не він, – зрештою вичавив.

– А хто?

– Один із його секретарів. Армеро.

– Хто?

– Пако Армеро. Працівник видавництва. Це він порадив мені відновити стосунки з Беатріс. Сказав, якщо мені це вдасться, то на мене чекає винагорода.

– І навіщо ти мав відновити стосунки з Беа?

– Не знаю.

Я вдав, ніби збираюся знову його вдарити.

– Я не знаю, – заскімлив Каскос. – Я кажу правду.

– Тому ти призначив їй тут побачення?

– Я досі люблю Беатріс.

– Прекрасний спосіб, щоб продемонструвати свою любов. Де Вальс?

– Я не знаю.

– Як це ти не знаєш, де твій начальник?

– Я з ним навіть не знайомий. Зрозуміло? Я його ніколи не бачив. Ніколи не говорив із ним.

– Тобто?

– Я почав працювати в «Аріадні» півтора року тому, у мадридському представництві. За весь цей час я його ні разу не бачив. Ніхто його ні разу не бачив.

Він тяжко підвівся зі стільця й поволікся до телефонного апарата. Я його не спиняв. Каскос зняв слухавку й кинув на мене погляд, сповнений ненависті.

– Я дзвоню в поліцію…

– У цьому немає потреби, – пролунав голос у коридорі номера.

Я обернувся й уздрів Ферміна, вбраного, як мені видалося, в один із батькових костюмів. У витягнутій руці мій товариш тримав щось схоже на посвідчення поліціянта.

– Інспектор Фермін Ромеро де Торрес. Поліція. Отримано скаргу на хуліганство. Хто з вас може коротко пояснити, що тут відбувається?

Я не знаю, хто більше розгубився, Каскос чи я. Фермін скористався нагодою, щоб м’яко забрати слухавку з руки Каскоса.

– Дозвольте, – промовив фальшивий поліціянт, відсторонюючи потерпілого. – Мені треба повідомити в управління.

Начебто набираючи номер, він усміхнувся до нас.

– З’єднайте з управлінням поліції, будь ласка. Так, дякую.

Зачекавши кілька секунд, Фермін сказав у слухавку:

– Ало, Марі Пілі? Це Ромеро де Торрес. Дай мені Паласіоса. Добре, чекаю.

Удавши очікування, він прикрив слухавку долонею і звернувся до Каскоса.

– А ви вдарилися об двері в