Читати книгу - "В’язень Неба"

туалеті чи маєте щось заявити?

– Цей дикун напав на мене й збирався вбити. Я хочу зараз же написати на нього заяву. Нехай йому всиплють добрячого перцю.

Фермін подивився на мене суворим поліційним поглядом і кивнув.

– Атож, всипати перцю йому не завадить.

Буцімто почувши щось у слухавці, він жестом наказав Каскосу замовкнути.

– Так, Паласіосе. Я в «Рітці». Номер чотириста двадцять чотири. Побої. На обличчі переважно. То залежить. Я сказав би: нічогенько підрихтовано. Гаразд. Беруся до негайного затримання підозрюваного.

Повісивши слухавку, Фермін промовив до нас.

– Ось так, усе вирішено.

Відтак приступив до мене й, владно взявши за лікоть, наказав мовчати.

– А вам краще тримати язик за зубами. Усе, що скажете, може бути використане, щоб запроторити вас за ґрати до Дня всіх святих щонайменше. Гайда!

Каскос, що кривився від болю, досі був спантеличений раптовою появою Ферміна й недовірливо спостерігав за тим, як розгортаються події.

– Ви хіба не надінете на нього наручники?

– Це поважний готель. У кайданки ми закуємо цього хулігана в патрульній машині.

Відчуваючи обман, Каскос, у якого далі текла кров і, можливо, двоїлося в очах, спробував було спинити нас.

– А ви точно з поліції?

– Точно. З таємного відділу. Я негайно накажу, щоб вам надіслали шматок сирої яловичини, який треба прикласти до обличчя. Чудодійний засіб проти ушкоджень, отриманих у ближньому бою. Мої колеги навідаються до вас пізніше, щоб узяти свідчення й виконати всі належні формальності, – відтарабанив Фермін, відсуваючи Каскоса з дороги і поквапливо штовхаючи мене до дверей.

12

Ми сіли в таксі біля виходу з готелю і проїхали Ґран-Віа мовчки.

– Господи Боже мій! – зненацька вибухнув Фермін. – Ти що, з глузду з’їхав? Дивлюся на тебе й не впізнаю… Що ти хотів зробити? Замочити того придурка?

– Він працює на Вальса, – сказав я замість відповіді.

Фермін пустив очі під лоба.

– Даніелю, ця твоя одержимість починає вже виходити з-під контролю. Дарма я розповів усю цю історію… Із тобою все гаразд? Що це в тебе з рукою?

Я показав йому набряклий кулак.

– Матір Божа!

– Як ти здогадався?

– Я знаю тебе так, наче сам тебе й породив, хоча іноді майже жалкую про це, – роздратовано промовив товариш.

– Я не розумію, що на мене найшло…

– Зате я розумію. І мені це не подобається. Анітрохи не подобається. Це не той Даніель, котрого я знаю. Не той Даніель, другом якого хочу бути.

Мені боліла рука, однак біль від усвідомлення того, що я розчарував Ферміна, був сильніший.

– Не сердься на мене, Ферміне.

– Може, ти ще хочеш отримати медаль за свої подвиги…

Якийсь час ми їхали мовчки, кожен дивлячись у своє вікно.

– Слава Богу, що ти з’явився, – нарешті промовив я.

– А ти гадав, що я кину тебе самого?

– Ти ж нічого не розкажеш, Беа, адже ж ні?

– Якщо хочеш, можу написати листа головному редакторові «Ванґуардії» з розповіддю про твої діяння.

– Я не знаю, що на мене напало, справді не знаю…

Фермін суворо поглянув на мене, але зрештою вираз його обличчя пом’якшав, і товариш поплескав мене по руці. Я ледве стримався, щоб не скрикнути від болю.

– Забудьмо про це. Мабуть, я вчинив би так само.

Я дивився, як за вікном пропливала Барселона.

– А звідки взялася та посвідка?

– Яка посвідка?

– Поліційне посвідчення, яке ти показав. Звідки воно?

– Це клубна карточка «Барси», що належить моєму приятелю-священику.

– Ти мав рацію, Ферміне. Я поводився, як ідіот, підозрюючи Беа.

– Я завжди маю рацію. Це в мене природжене.

Я міг лише погодитися й замовкнути, тому що наговорив уже достатньо дурниць для одного дня. Фермін також мовчав, замислившись над чимось. Я занепокоївся, що своєю поведінкою розчарував товариша настільки, що він уже й не знає, як зі мною розмовляти.

– Про що ти думаєш, Ферміне?

Він обернувся до мене зі стурбованим виразом на обличчі.

– Про цього чоловіка.

– Каскоса?

– Ні. Про Вальса. Про те, що сказав той недоумок. І про те, що випливає з його слів.

– Що ти маєш на увазі?

Фермін похмуро глянув на мене.

– Досі мене турбувало те, що ти захочеш відшукати Вальса.

– А тепер? Не турбує?

– Тепер мене більше турбує дещо інше, Даніелю.

– І що ж?

– Те, що він сам шукає тебе.

Ми мовчки перезирнулися.

– Ти не здогадуєшся навіщо? – запитав я.

Фермін, який завжди мав відповідь на все, поволі похитав головою і відвернувся.

Далі ми їхали мовчки аж до кінця. Повернувшись додому, я відразу піднявся до себе нагору, помився під душем і проковтнув чотири таблетки аспірину. Потім опустив жалюзі й обхопив руками подушку, до якої пристав запах Беа. Перш ніж заснути, як дурень (яким, власне кажучи, і був), я загадався над питанням: а куди ж поділася ця жінка, заради якої мені не шкода було зробити з себе посміховисько століття?

13

– Я схожа на дикобраза, – вирішила Бернарда, розглядаючи своє відображення, багаторазово повторене в дзеркалах приміряльні дому мод «Санта Еулалія».

Біля неї стояли навколішки дві кравчині й безліччю булавок підшпилювали весільну сукню під пильним наглядом Беа, що ходила довкола Бернарди й перевіряла кожну зборку, кожен шов так ретельно, неначе від цього залежало чиєсь життя. Майбутня наречена стояла, розставивши руки й не наважуючись відітхнути, але поглядом ловила своє відображення в різноманітних ракурсах, які повертали дзеркала на стінах шестикутної кімнати, і вишукувала ознаки збільшення свого живота.

– Ви впевнені, що нічого не помітно, сеньйоро Беа?

– Анічогісінько. Ти плоска, як прасувальна дошка. Там, де потрібно, звісно.

– Ох, не знаю, не знаю…

Муки Бернарди й старання кравчинь, які намагалися припасувати сукню до її стану, тривали ще півгодини. Коли вже стало здаватися, що в бідолашну Бернарду встромили всі шпильки, які тільки були на світі, головний модельєр фірми й творець цього плаття, відслонивши завісу, ушанував їх своєю присутністю. Побіжно оглянувши сукню й трохи поправивши поділ, він висловив своє схвалення й клацнув пальцями, даючи помічницям знак щезнути.

– Сам Пертеґас[63] не одягнув би вас гарніше, – задоволено виголосив він.

Беа всміхнулася й кивнула, погоджуючись.

Модельєр, ставний кавальєро з вишуканими манерами й манірними позами, що відгукувався на ім’я Еварісто, поцілував Бернарду в щоку.

– Ви найкраща модель у світі. Найтерплячіша і найстійкіша. Було нелегко, але воно того варте.

– А як ви гадаєте, я зможу дихати в цій сукні?

– Золотце моє, ви берете шлюб у Святій Церкві зі справжнім іберійським мачо. Повірте мені, більше ви ніколи не зітхнете спокійно. Я гадаю, що весільна сукня – наче водолазний