Читати книгу - "Джозеф Антон"

вони й учинили. Вони зберігали непорушне мовчання. Ніхто з них навіть випадково чи ненавмисно не прохопився жодною подробицею про його пересування. Без них він би не зміг прожити і півроку. Після недовіри на початках Спеціальна служба також почала покладатися на його друзів, усвідомивши, що це серйозні люди, які розуміють важливість усіх заходів безпеки.

Ось що відбувалося перед тим, як він зустрічався зі своїм сином. «П’ята людина» зі Сконленд-Ярду приходила на місце зустрічі завчасно, оцінювала його з погляду безпеки, давала вказівки власникам дому: що їм слід зробити — замкнути ті двері, засунути штори. Відтак його везли до місця зустрічі завжди дуже заплутаним маршрутом, з багатьма протиспостережними заходами, себто вдаючись до так званої «хімчистки», аби переконатися, що за ними нема «хвоста». (Протиспостережне пересування полягало почасти у якомога дивнішій їзді. По трасі його везли з різною швидкістю, і якби хтось їхав так само, то були б певні, що мають «хвіст». Іноді Алекс перелаштовувався на бокову смугу і їхав дуже швидко. Якби хтось стежив за ними, то не знав би напевне, хочуть вони покинути трасу чи ні, тож мусив би їхати за ними також дуже швидко і цим виявив би себе.) Тим часом інше авто забирало Зафара й привозило його до місця зустрічі, також після «хімчистки». Багато клопоту, проте потім він бачив радість в очах своєї дитини, і це було всім, про що він хотів знати.

У будинку Стоуксів він бачився із Зафаром упродовж години. Наступну годину провів з мамою й Самін у Пінтерсів на Кемпден-Гілл-сквер, і в маминому залізному самовладанні він знову впізнав ту жінку, якою вона була в часи до і після батькової смерти. Вона ховала свій страх і переживання за напруженою, але незрадливою усмішкою, а от кулаки часто тримала стиснутими. Потім його відвезли до будинку Ієна Мак’юена у селі Чедворт, що в Ґлостерширі, де він провів цілу ніч у товаристві хороших і доброзичливих друзів — Алана Єнтоба та його дружини Філіппи Вокер, а також самого Ієна. Перегодя в інтерв’ю «Нью-Йоркеру» Ієн казав: «Ніколи не забуду — наступного ранку ми встали рано. Він мусив їхати далі. Неприємний для нього час. Ми стояли біля кухонної стільниці, готуючи грінки й каву, і дивилися восьмигодинні новини на Бі-бі-сі. Він стояв праворуч від мене і був головною новиною у тому випуску. «Гезболла» докладе всіх зусиль і умінь, аби лишень його вбити». Проте пам’ять Ієна трохи підвела. Погрози того дня виходили не від фінансованої Іраном «Гезболли» в Лівані, а від Агмада Джібріла, лідера Народного фронту за визволення Палестини.

До нього у Вельс приїхали командувач Спеціальної служби Джон Гавлі, високопоставлений офіцер поліції, що завідував Підрозділом «А», а потім піднявся до ранґу помічника комісара й очолив як Спеціальну службу, так і антитерористичну роботу в Сконтленд-Ярді, а також Білл Ґрінап, офіцер, якого Маріан у своєму вельському оповіданні перейменувала на «містера Браундауна». Ставився містер Ґрінап до нього недоброзичливо. Він вочевидь вважав, що йому доводиться мати справу з порушником спокою, який не передбачав такого розвитку подій, і тепер доблесні офіцери поліції мусять ризикувати своїми головами, щоб урятувати і вберегти його від наслідків його ж дій. Порушник спокою був також прихильником лейбористів, критикував цей самий уряд Тетчер, яка вважала за потрібне санкціонувати його захист. Містер Ґрінап також натякав, що в Спеціальній службі подумують передоручити завдання з його захисту звичайним поліцейським у формі. Скидалося на те, що він ще довго піддаватиметься ризику нападу, чого Спеціальна служба не передбачила або ж не хотіла передбачити. Цю недобру новину йому повідомив, приїхавши аж до Вельсу, малослівний командир Гоулі. Тепер уже не йшлося про прихисток на кілька днів, упродовж яких політики все владнають. Також не проглядалася перспектива надання йому дозволу (дозволу?) в найближчому майбутньому знову почати звичайне жаття. Він не міг поїхати додому й чекати, що з того вийде. Зробити так означало наразити на небезпеку своїх сусідів, а також покласти непомірний тягар на поліцейські ресурси, бо в такому разі виникала необхідність перекрити й охороняти всю вулицю або ж навіть кілька вулиць. Йому доведеться чекати, допоки відбудеться «зміна в політичних віяннях». І це означає, запитав він, допоки помре Хомейні? Чи ніколи? Гоулі не зміг відповісти. Він не знав, наскільки все це може затягтися.

Під загрозою смерти він прожив уже цілий місяць. Проти «Сатанинських віршів» відбувалися мітинги в Парижі, Нью-Йорку, Осло, Кашмірі, Бангладеш, Туреччині, Німеччині, Таїланді, Нідерландах, Швеції, Австралії і Західному Йоркширі. Кількість поранених і вбитих продовжувала зростати. На той час роман устигли заборонити в Сирії, Лівані, Кенії, Брунеї, Таїланді, Танзанії, Індонезії, а також у всьому арабському світі. Мусульманський «лідер» на ймення Абдул Гуссейн Човдгурі звернувся до головного судді магістрату в Лондоні з вимогою викликати Рушді та його видавців до суду за звинуваченням у «богохульстві й святотатстві з метою заколоту», проте такого обтяження так і не видали. В Нью-Йорку перекрили П’яту авеню через паніку, викликану погрозою закладеної бомби у книгарні. В ті дні книгарні ще були на П’ятій авеню.

Об’єднаний фронт літературно світу дав тріщину, і йому завдало великого болю бачити, як його власний світ ламався під тиском цих подій. Спочатку Академія мистецтв Західного Берліна відмовилася надати приміщення для мітингу на підтримку Рушді з огляду на питання безпеки. Після цього найбільший німецький письменник Ґюнтер Ґрасс і філософ Ґюнтер Андерс на знак протесту подали у відставку й пішли з Академії. Відтак у Стокгольмі Шведська академія, що присуджувала Нобелівську премію в галузі літератури, вирішила не робити формальної заяви щодо засудження фетви. Відома письменниця Керстін Екман подала у відставку і покинула місце за столом з вісімнадцятьма академіками. Ларс Ґілленстен також відкликав свою кандидатуру і не брав участи в дискусії академіків.

Він почувався просто жахливо. «Не робіть цього, Ґюнтере, Ґюнтере, Керстін, Ларсе, — хотілося йому вигукнути. — Не робіть цього заради мене». Йому не хотілося розколу в академіях, не хотілося завдавати шкоди книжковому світові. Він хотів цілком протилежного. Він хотів захистити книжки від паліїв. Такі невеликі сутички між літераторами в час, коли сама свобода літератури зазнавала нищівних ударів, видавалися справжніми трагедіями.

У середині січня його без попереджень закинули на найнижчий рівень орвеллівського пекла[88]. «Ви одного разу запитали, — сказав О’Браєн, — що роблять в кімнаті 101. Я відповів, що самі знаєте. Всі знають. У кімнаті 101 — те, що найгірше на світі». Найгірше у світі для кожної людини своє. Для Вінстона