Читати книгу - "Джозеф Антон"

Сміта в романі Орвелла «1984» найгіршим були щури. Для нього ж у вельському будинку найгіршим був телефонний дзвінок, на який йому не відповіли.

Вони з Кларисою вже мали налагоджений розпорядок дня. О сьомій годині щовечора він обов’язково телефонував Зафарові. Говорив він із сином настільки відверто, наскільки це дозволяли обставини, розповідав про все, що відбувалося довкола, намагаючись створити в нього оптимістичне враження, не дати страхам закаламутити дитячу уяву. Він швидко зрозумів, що коли Зафар уперше дізнається про якусь новину від нього, то вона легко перетравлює. Якщо з якихось причин йому чогось не розповідають і він дізнається про щось неприємне від друзів на шкільному майданчику, то дуже переживає. Постійне спілкування просто життєво необхідне. Тому потрібні щоденні телефонні дзвінки. Домовився з Кларисою, що у разі коли їх із Зафаром чомусь не буде вдома о сьомій годині, то вона залишає повідомлення на автовідповідачі в будинку на Сент-Пітерс-стрит і повідомляє про час повернення. Зателефонував до будинку на Берма-роуд. Ніхто не відповів. Залишив повідомлення на Кларисиному автовідповідачі й перевірив свій. Жодного повідомлення. Гаразд, подумав він, трохи запізнюються. За п’ятнадцять хвилин знову зателефонував. Ніхто не брав слухавки. Він знову зателефонував на свій автовідповідач: нічогісінько. За десять хвилин зателефонував утретє. Нікого. Почав хвилюватися. Вже 19:45, завтра Зафарові до школи. Вони ніколи не гуляли так допізна. Впродовж наступних десять хвилин він телефонував двічі. Жодної відповіді. Його охопила паніка.

Усі події дня відійшли кудись далеко-далеко. Організація «Ісламський конгрес» назвала його віровідступником, однак уникала підтримки іранського смертного вироку. Мусульмани запланували марш протесту в Кардиффі. Маріан журилася іншим: за тиждень, що минув, продали тільки 24 примірники її щойно виданого роману «Джон Долар». Однак це тепер не мало значення. Він ще раз зателефонував на Берма-роуд, набирав і перенабирав той номер наче божевільний, аж поки почали тремтіти руки. Він сидів долі, спершись на стіну, з телефоном на колінах, безперестанку набираючи той самий номер. Група захисту знову помінялася; повернулися Стен і Бенні з двома новими водіями — з добрим нахабним хлопчиськом на ймення Кейт, також відомим під прізвиськом Дужий, і рудоволосим валлійцем на ім’я Алан Оуен. Стен помітив, як його «клієнт» несамовито набирає номер телефону, і поцікавився, чи все гаразд.

Він відповів, що, здається, не все гаразд. Клариса із Зафаром уже майже на півтори години запізнюються на телефонні перемовини з ним і до того ж не залишили ніякого повідомлення на автовідповідачі. Стен посерйознішав. «Це що, — запитав він, — збій у звичайному розпорядку дня? Тоді на це треба реагувати, на будь-який несподіваний збій в усталеному розпорядку». Так, сказав він, це збій у звичайному розпорядку дня. «Г аразд, — сказав Стан, — зараз щось придумаємо. Спочатку треба довідатися, що там і як». Кілька хвилин потому він повернувся і сказав, що мав телефонну розмову з «Метполом», себто з Лондонською столичною поліцією, й автомобіль уже вирушив за вказаною адресою, щоб перевірити з автомобіля можливість збройного нападу. Відтак хвилини повзли, повільні й холодні як повзе льодовик, і коли прийшла відповідь, то серце вже заледеніло в нього. «Автомобіль щойно проїхав повз будинок, — сказав йому Стен, — і звідти, на жаль, повідомляють, що парадні двері відчинені навстіж і у всьому будинку горить світло». Він не міг вимовити й слова. «Поліцейські не підходили й не заходили до будинку, — сказав Стен. — У таких випадках невідомо, на що там можна напоротися».

Йому ввижалися розпростерті на сходах перед залою мертві тіла. Йому ввижалися яскраво освітлені, схожі на ганчір’яні ляльки трупи його сина й першої дружини, що лежали в калюжах крови. Життя завершилося. Він утік і заховався, як нажаханий кролик, а його рідні заплатили за це життям. «Поясню, що ми зараз робитимемо, — сказав Стен. — Ми ввійдемо туди приблизна за сорок хвилин. Нам потрібно підтягти сили».

Може, вони не обоє вбиті. Може, син залишився живим і його взяли в заручники. «Ви ж розумієте, — сказав він Стенові, — якщо вони його схопили й захочуть обміняти на мене, то я піду на це, і ви мене не зупините. Це щоб ви знали».

Стен витримав довгу похмуру паузу, наче герой у п’єсі Пінтера. Відтак сказав: «Заручників обмінюють тільки в кіно. В житті, на превеликий жаль, якщо це збройний напад, то вони обоє вже, мабуть, мертві. Перед вами стоятиме лишень одне запитання: чи ви також хочете померти?»

Поліцейські на кухні замовкли. Маріан сиділа обличчям до нього, проте не наважувалася якось його заспокоювати. Він не мав що сказати. Несамовито набирав номер телефону, що тридцять секунд набирав той самий номер телефону, а тоді — гудок, і Кларисин голос просить залишити повідомлення. Чудова, висока, зеленоока дівчина. Мати його доброго, жвавого, любого сина. Яке він може залишити повідомлення? Вибач нічого не пояснить. Він клав слухавку і знову набирав номер, і знову чув її голос. Раз за разом.

Стен прийшов не скоро й тихо сказав: «Тепер уже недовго. Вони вже майже готові». Він кивнув головою й чекав цілу вічність на свій смертельний удар. Не відчував, що плаче, проте його обличчя було мокрим. Продовжував набирати Зафарів номер. Так ніби телефон володів якоюсь окультною силою, так ніби це була спіритична дошка Віджа, що могла з’єднати його з мертвим.

І раптом щось клацнуло. Хтось підняв на другому кінці слухавку. «Алло?» — сказав він тремтливим голосом. «Тату? — почув він Зафарів голос. — Тут таке коїться! Тату, біля дверей стоїть поліцейський і каже, що зараз буде ще п’ятнадцять». Полегшення впало на нього водоспадом і миттєво скувало язик. «Тату! Ти мене чуєш?» «Так, — сказав він. — Чую. Мама як? Де ти був?» Вони були на шкільній виставі, що закінчилася дуже пізно. До телефону підійшла Клариса й попрохала пробачення. «Я просто забула залишити тобі повідомлення. Вибач».

У його жилах почалася звичайна післяшокова біохімічна реакція, і він уже не знав, був він щасливий чи розлючений. «А з дверима що? — запитав він. — Чому ви залишили парадні двері відчиненими, а в будинку всюди горіло світло?» Знову говорив Зафар. «Ми не лишали, тату, — сказав він. — Ми просто повернулися, відчинили двері й засвітили світло, а тоді прийшов поліцейський».

«Скидається на те, — сказав детектив сержант Стен, -що сталася прикра помилка. Хлопці, яких ми відправили перевірити обстановку, переплутали будинок».

Переплутали будинок. Поліцейська помилка. Просто недолуга помилка. Все гаразд. Чудовиська знову поховалися до комірчини й