Читати книгу - "Троща"

давно, — сказав він. — Чув, що ви дуже вродлива, але що така…

— Прошу сідати, — Михася показала йому на ослін біля столу.

Свердлов повісив кашкет біля дверей на вішак, пригладив на голові попелясте волосся. Воно було в нього зачесане клинцем униз і трохи набік. Білий підшитий до кітеля комірець щільно облягав товсту коротку шию.

Гак випорожнював торбу на стіл — поставив пляшку горілки, виклав хлібину, смажену курку, нарізану ковбасу, оселедця, бляшанку консерви.

— Видиш? — весело глянув він на Михасю. — Петро Іванович — начальник, а по-московському навіть говорити не вміє.

— Якщо начальник, то вміє, — зауважила Михася. — Без московського духу нині в начальники не беруть. Правда ж, Петре Івановичу?

— Та ні, я вмію по-російськи, — сором’язливо мовив Свердлов.

— А по-нашому де навчилися?

— В Умані. Я там жив.

— Зрозуміло. Яка ж московська мова в гайдамацькому краї! — сказала Михася.

— І то правда.

Свердлов поволі розглядався по кімнаті. Гак, вочевидь, був збуджений близькою пиятикою і, не турбуючи Михасю, порядкував самотужки далі. Дістав із креденса три келішки[62], таріль, накраяв хліба, налив горілки.

— Аво, все готове! П’ю до вас, Петре Івановичу! — Гак підняв келішок, який тремтів у його руці, як козячий хвіст на морозі.

Свердлов повагом узяв свій і подивився на Михасю.

— А ви?

— Я не п’ю.

Квола усмішка поволі розтеклася його кирпатим лицем.

— «Декалог націоналіста» — чи що там у вас — забороняє?

— Я не п’ю горілки, — повторила Михася.

— Тоді і я не буду, — сказав він, ставлячи келішок на стіл.

Гак випив до дна і, не закушуючи, налив собі ще.

Свердлов дістав коробку «Казбеку».

— Ви дозволите?

— Куріть, — сказала Михася.

Він відкрив коробку, взяв цигарку і довго постукував штульбою[63] об намальованого на накривці чорного вершника, наче підковував йому коня. Дмухнув у штульбу, двічі стиснув її посередині з двох боків, щоб тугішою була затяжка, і нарешті припалив сірником. Затягнувшись, потримав у собі дим і поволі випустив його під стелю.

Михася принесла йому черепочок для недопалків.

Гак, заївши другий келішок оселедцем, боязко глянув на Свердлова.

— Ще одну і залиш нас, — сказав лейтенант.

Той радо закивав головою, налив, випив і, взявши окраєць хліба та кілька кружалець ковбаси, чмихнув надвір, як шкідливий кіт.

— А ви чому не їсте? — спитав у Михасі Свердлов.

— Дякую, я вже вечеряла.

— Тоді, якщо ви не проти, давайте поговоримо. Головне я казатиму не від себе, а від нашого вищого керівництва. Згода?

— Я вас слухаю.

— Перше: чому ви боїтеся більшовиків? Хіба ми з рогами?

— Тих, що з рогами, я не боюся, — сказала Михася. — Ні волів, ні корів…

— Ось бачте — ви одразу йдете супроти. А нас хвилює ваша доля. Ми хочемо, щоб ви не поневірялися по чужих кутках, а розпочали нормальне життя.

— Я не поневіряюся.

— Де ви були останні три дні?

— У Раковці.

— Одну ніч. А перед тим?

Михася подивилися в його напівсонне, добродушне лице, на якому навіть повіки були важкими і млявими, й подумала, що це велика омана. За тією байдужістю причаївся, як за кущем, хитрий ловець. Треба бути вкрай обачною, щоб не заплутатися в його сітях. Швидка згода на співпрацю викличе підозру. Затятому спротиву теж є межа, за якою починається недовіра.

— Я маю право на приватне життя? — спитала вона.

— Так, звісно. Не хочете казати — не кажіть. Якщо ви думаєте, що досі є підпільницею, то це смішно. Справжніх підпільниць залишилося одиниці. Соня, Марта… Хто ще?

— Знаєте, що мене завжди дивує?

— Що? — пихнув він димом.

— Людина, котра каже, що їй смішно, ніколи не сміється. Ви помітили?

Свердлов мовби не зрозумів, що це про нього, і правив своєї:

— Василь ваш також сміявся з тих жінок, що нічого не роблять, а тільки ховаються. Леся, Хвиля, Квітка… Вони давно нікого не цікавлять, сидять в одному селі, і з них уже кури сміються.

Що він хотів від неї почути? Схвалення чи заперечення? Чи вивідати, кого з них Михася знає?

— Добре, що людям весело, — сказала вона. — Нехай сміються.

— Василь ваш бачив цих людей наскрізь. І своїх, і чужих. Його біда була в доброчесності. Знаєте, як він переживав, коли прийшов до нас? Казав, що якщо над Стрипою впаде хоч один підпільник, поки він у нас, то пустить кулю собі в лоб.

— Він так і зробив, — сказала Михася.

— Не так. Зовсім не так. До нього приїжджали представники аж із Києва, вони довго дискутували, і Василь повірив у нову будучність України. А можна сказати й інакше. Повірив у нові, не криваві методи боротьби за ту будучність. Ви ж зустрічалися з ним, коли він був уже в нас?

— Стрічалася.

— Часто?

— Ні.

— Коли бачилися востаннє?

— Мали зустрітися перед тим, як він ішов на Подорожчину. Не вийшло.

— Коли ви дізналися, що Василь загинув?

Запитання було вкрай небезпечне. Свердлов це знав, тому сказав із млявою усмішкою:

— Не поспішайте, подумайте.

Він дістав ще одну цигарку «Казбеку» і так само, стукаючи штульбою по коробці, поволі підковував коня чорного вершника. Тук-тук-тук…

— А що тут думати? — сказала Михася. — Хіба можна забути, коли ти почула звістку про смерть коханої людини?

— І коли ж?

— Через день, як уже всі говорили. У Багатківцях, Раковці, Соснові…

— Від кого ви почули цю сумну звістку?

— Від чоловіка, що їхав на фірі до Соснова.

Михася трохи подумала і, показавши Свердлову «васильки з-під вій», поцікавилася:

— Це що — допит?

— Ні, дружнє розпитування, — сказав Свердлов. — Відчуваєте різницю?

Він довго не витягав цигарку з рота — то затискав її зубами, то мовби жував і чудно перекидав язиком з одного кутика губів до другого.

— Розкажіть, як загинув Василь, — попросила вона.

— Хіба Гак вам не розповідав?

— Не все.

Свердлов теж почав з того, що Василь був дуже довірливий. Коли йшов на зустріч з Міськом, йому запропонували численну охорону з гарнізону, вважали, що хутір треба взяти в оточення. Він відмовився. Сказав, що це його операція і вся відповідальність лежить на ньому. А зайвий рух лише зіпсує справу. Тоді він, Свердлов, потай від Василя узяв два взводи солдатів і заздалегідь розмістив їх у лісі, недалеко від Подорожчини, разом із машинами. Коли стемніло, він з одним відділенням підсунувся ближче до кущів, що росли біля хутора. Звіддалік бачив, як Василь підходив до тих кущів. Усе йшло за планом. Та раптом бахнув постріл. Він був настільки несподіваним, що Свердлов спершу не зрозумів, чи то вистрілив сам Василь, чи стріляли в нього. Та в обох випадках становище вимагало негайного втручання, і вони відкрили вогонь. Почувши пальбу у відповідь, зрозуміли, що на Василя підстерігала засідка, що Місько їх обдурив.

Свердлов побачив, як із-за кущів вихопився