Читати книгу - "Троща"

котрийсь із бандитів і побіг у поле. Саме тут вдарили фари їхніх автомобілів, стрілянина порідшала, бандерівці змушені були розбігатися. Та Свердлов помітив тільки одного — того, що вискочив на поле. Відбігши метрів на двісті, він зупинився й повернувся лицем до світла фар. Це був зручний момент для Свердлова, він звів автомат і випустив чергу в бандита. Той, спотикаючись, криво побіг далі, але невдовзі впав. Звідти долинув постріл.

Трохи згодом, коли бандерівці відійшли, Свердлов під’їхав машиною до того місця і побачив убитого Міська з пістолетом у руці. Оглянувши мертвого, він зрозумів, що поранив Міська у ноги, після чого той ще трохи пробіг, упав і застрелився з «вальтера».

Труп вони викинули на кузов, але Свердлов не міг зрозуміти, що відбувається. Ніде не було Василя. Допитаний Рогальський сказав, що давно не бачив Стодолю, а щодо провідника Буревія, то він про такого ніколи не чув. «А де криївка?» — «Ніхто не копав тут криївку». Та вони щупами пройшли все обійстя, взяли рискалі й напрочуд швидко розкопали потаємний хідник із пивниці. Однак то був давній сховок, за який господар Рогальський поплатився пожежею і Сибіром.

Свердлов не знав, що й думати. Виходило так, що Василь відійшов разом із бандитами. Місько чомусь побіг на поле і, коли повернувся лицем до фар, можливо, хотів, щоб його впізнали і не стріляли. Вони прочесали всі кущі, у світлі рефлекторів оглянули кожен клаптик побіля того місця, де пролунав перший постріл, але не знайшли жодного сліду від Василя. Що в такому разі можна було подумати?

— Скажіть мені, — припалював Свердлов чергову цигарку, мляво посмоктуючи штульбу. — Що я повинен був думати про цю операцію з Буревієм?

Михася слухала його розповідь, мовби ще не знаючи, що буде далі, і якась тиха радість скидалася в грудях: Василько їх підманув. Він мав свій, і більше нічий, зухвалий задум і, можливо, навіть не збирався мстити Буревієві, а тільки хотів зустрітися з ним сам на сам, відверто поговорити і переконати провідника, що його, Стодолю, оббрехали. Тому він і відмовився брати з собою гебістську підмогу.

Більшовики й наступного дня перетоптали все поле, прочесали околиці Подорожчини, але Василя не знайшли. Так би й лишилося все у невіданні, якби не натрапив на нього Павук. Звістка до них долетіла швидко, вони забрали тіло Василя й завезли в Тернопіль, а там уже їм розвиднилося. З обойми Міськового «вальтера» було випущено дві кулі, одну з яких знайшли у Міськовій голові, а другу — у грудях Василя. Крім того, Василь мав пробиті одним пострілом скроні — це засвідчувало, що він обірвав собі життя сам, щоб не потрапити живим до бандерівців.

«А може, до вас?» — усе ще роздмухувала в собі надію Михася.

— Ми зрозуміли, що зрадив нас Місько, — сказав Свердлов, ніби зазирнувши в її думки. — І поховали Василя на міському кладовищі з великими почестями. Якщо захочете, ми покажемо вам могилу.

— А Міська? — несподівано для себе спитала Михася.

— Що — Міська?

— Де його поховали?

Для Свердлова це запитання теж виявилося неочікуваним. Він поволі, глибоко затягнувся цигаркою і, закинувши голову, так само поволі випустив дим під стелю.

— Там, де закопують бандитів. Без попа і хреста.

— А Василя відспівували?

— Ні, це не в наших звичаях. Хоча він ходив до церкви і ми ставилися до цього з розумінням. То ви хочете побачити його могилу?

— Так. Але я ще не готова їхати до Тернополя.

— Заради світлої пам’яті Василя ми хотіли б зробити щось добре для вас. Для дорогої йому людини. Ми знаємо, що він вас кохав усім серцем. Тому вам, Волошко, багато прощається.

В’яла посмішка знов поволі розтеклася його лицем.

Михася не сподівалася почути від нього своє псевдо, але здивування не показала. Наче це було її друге ім’я по хрестинах. Як Софія. Михайлина-Софія Стасів.

Свердлов зрозумів її роблену незворушність. Але він знав про Волошку ще багато чого.

— Як підпільниця і колишня машиністка Лемеша ви заслуговуєте найсуворішого покарання. Тут позбавлення волі тягне на всі двадцять п’ять. Ваші рідні, що живуть у селі Божиків, усі підлягають виселенню. Але ми їх не чіпали теж з поваги до Василя Мандзюка. Радянська влада кожній людині дає шанс на виправлення своїх помилок. На спокутування гріхів — так, по-вашому?

Михася мовчала.

— Чи ви вже не любите Василя? Ну, справді, яка може бути любов до мертвого? — зловтішно промовив лейтенант Свердлов. — Тим більше, коли стільки живих умирають за вами.

— Не смійте такого казати.

— Це ж Леміш назвав вас Волошкою? Він теж був у вас закоханий?

— Ні, — заперечила Михася. — Я спілкувалася лише з його кур’єром.

— Помиляєтеся. Але Леміш нас уже не цікавить, — пустив він клуб диму під стелю. — А Буревій? Коли ви зустрічалися з Буревієм?

— Я його бачила ще за війни.

— То, може, ви і з Сулимою бачилися ще за Польщі? Тоді, як у криївці хрестили буками невинних жінок.

Михася вдала ображену й мовчала.

Свердлов затоптав жовтими пальцями недопалка в черепок.

— А з Брозом ви коли зустрічалися? Може, він вам більше подобається, ніж Василь? Ну, звичайно, більше, зізнайтеся. Броз же такий ідейний, такий мужній, незламний. Вони зі Змієм навіть родичів своїх перестріляли, котрі симпатизували радянській владі.

Роздратований її мовчанням, Свердлов розпалював сам себе і від того жвавішав.

— Він же закоханий у вас, цей Броз? Та вони там усі вмирають за вами і готові перестріляти один одного, аби домогтися свого. Ви думаєте, Буревій чого в’ївся у Василя?

— Побійтеся Бога, — озвалась Михася. — Я Буревія не бачила три роки, він забув, що така є. Ті люди, яких я добре знала, погинули. Тепер я ні з ким не стрічаюся, бо вже давно не працюю в Організації.

— Не працюєте, а за Василем теж не пішли. Він же вас кликав до себе?

— Кликав. Але я не знала, що з нами далі буде. Самі бачите, чим усе закінчилося.

— Злий випадок, — сказав Свердлов. — Якби не злий випадок, у Василя склалося б щасливе життя. Він міг би очолити навіть контррозвідку. Наше начальство раділо, що справжній патріот став на правильний шлях і зробить багато корисного для України.

Свердлов розповів Михасі, що вже багато людей, які перебували в підпіллі, перейшли до мирного життя і ніхто їх не переслідує. Вони працюють, навчаються, ходять у кіно, в театр, живуть повноцінно, як усі радянські люди. Михася теж мусить піти навчатися, здобути вищу освіту, а якщо захоче, вони й зараз можуть узяти її працювати до своєї канцелярії, адже Михася професійно друкує на машинці й уже має за плечима сім класів гімназії. Такі люди їм дуже порібні.

— Я не хочу бути агенткою, — сказала вона.

— А вас ніхто й не примушує.