Читати книгу - "Король болю"

Кам’яниця консула Венеції

Порожній сад і я, і слушна мить

Отрута є, рука не затремтить.[54]

В. Шекспір. Гамлет

Розчервоніла пані Вовчухівська вже з півгодини гамселила в двері невеликого помешкання неподалік жидівської дільниці. Правиця її, люто затиснута в кулак, вже розпухла, однак пані Вовчухівська не зважала навіть на біль. Ця знана у Львові й поза Львовом перекупка з Личакова понад усе хотіла бачити того, хто перебував зараз всередині. Грюкаючи в двері, жінка промовляла двома голосами, одним гучно, а іншим стиха, наче насправді тут було дві пані Вовчухівських, а не одна:

— Брате Гвідо, майте Бога в серці, відчиніть! — заклинала вона голосно.

— А бодай би тебе, францо, дідько лисий вхопив, — одразу ж після того промовила вона собі під ніс.

— Знаю, що пан всередині, тільки ж не признається, — промовила перша пані Вовчухівсьій.

— Най би тобі срака по шву розійшлася, як на ній сидиш і не рипаєшся, — просичала друга.

— Людоньки! Та де ж то личить так людині духовній від християн ховатися? — голосила перша.

— А щоб тобі пси марша грали, скурвій ти сину, — одразу ж додала друга.

Здавалось, ця вистава під дверима брата Гвідо могла продовжуватись безкінечно, тим більше, що довкола вже почали збиратися глядачі, які своєю присутністю неабияк заохочували голосисту перекупку, проте всередині помешкання врешті почулися важкі човгаючі кроки. Пані Вовчухівська не без жалю замовкла.

Почулося, як було знято засув, і двері поволі відчинилися. Брат Гвідо повстав на порозі в одягнутій задом наперед сутані, сяк-так підперезаній поясом. Залишки волосся на його голові стирчали в різні боки, а обличчя було спухле від сну.

— Йой, мамцю! — сплеснула в долоні пані Вовчухівська, — що ся з вами стало, брате Гвідо?

Втім щойно монах відкрив писок, аби привітатися, як ця добродійка одразу все збагнула. До неї долетів такий перегарний сопух, що ледь не звалив її з ніг. Видно, вчора брат Гвідо дещо перебрав.

— Дозволите зайти? — затуливши носа, поцікавилась вона.

— Хвильку... — відповів той і знову кинувся досередини.

Він хутко минув зачовгану кімнату і відчинив двері комірчини.

Всередині було на диво охайно й чисто. В кутку стояла колиска, в якій сидячи бавилася маленька Франциска. Гвідо зітхнув з полегшенням.

Кожного разу, коли він випивав зайве, то боявся, що Господь покарає його за цю слабкість і відбере в нього це мале янголя. Тим більше, що Христоф на кілька днів виїхав зі Львова. Дитина усміхнулась до нього і щось пролепетала.

— Побудь тихенько, — ласкаво відповів Гвідо, — я скоро повернусь і ми поснідаємо.

Дівчинка кумедно кивнула ще не зачесаною голівкою.

— Моя розумниця, — широко усміхнувся він і повернувся в кімнату, де панував бруд.

Пані Вовчухівська діловито зайшла досередини і розгледівшись, осудливо подивилася на ченця.

— Що за гармидер у вас в хаті, брате Гвідо, йо-о-о-оййй...

— Якраз прибирати хотів, — збрехав той.

— Ага, віника, мабуть, в’язали. Тому й не відчиняли так довго.

Монах змовчав і, піднісши до рота глека з водою, припав до нього, як немовля до грудей.

— Але я ось чому прийшла, — знову озвалася перекупка, стежачи, як той жадібно хлебче з похмілля, — відколи ви замешкали у Львові, то ходять люди до вас, жеби ви їм погоду передбачали... Бо то кожному треба знати, на що сподіватися завтра. На дощ, спеку, вітер чи ще на яку холєру.

— Угу, — не відриваючись від глека відповів монах.

— А як ви то робите? — вигнувши шию вперед, наче гуска, запитала гостя.

Брат Гвідо спорожнив нарешті посудину, важко видихнув і, втерши губи рукавом, діловито мовив:

— Молюся, шановна пані. Молюся до святих.

— І вони вам нашіптують?

— Нашіптують.

— Так от брешуть! Брешуть ваші святі! — сердито вигукнула пані Вовчухівська.

— Тихше, заради Бога, — вхопившись за голову, простогнав Гвідо.

— Брешуть святі, — повторила гостя.

Гвідо перехрестився.

— Побійтесь Бога. Святі не можуть брехати, — заперечив монах.

— Тоді брешете ви.

— Гаразд, поясніть мені що сталося, — сідаючи за стіл, мовив Гвідо.

Пані Вовчухівська набрала повітря у свої чималі груди й продовжила з новою силою:

— Чи приходила я до вас позаминулого тижня? — запитала вона.

— Здається, так...

— Чи просила, довіряючи вам усім серцем, як людині вченій, повісти, яка погода буде в той самий день за два тижні?

Гвідо мовчки кивнув.

— І що ви мені повіли?

— Не пригадую.

— Повіли, що буде дощ.

— Е, ні! Я сказав, що бути, а може й не бути.

— Я ще не дурна і чула, як ви казали, що може бути.

Гвідо глянув за вікно. Знадвору яскраво сяяло сонце.

— І чого ж ви хочете? Забрати гроші? — понуро запитав він.

— Ні...

Пані Вовчуховська раптом подобріла і обличчя її розплилося в привітній усмішці.

— Я ж бо знала, що ви пройдисвіт, — сказала вона, — отже, все, що скажете, треба трактувати навпаки. І ото подалася нині до Львова якнайраніше та й мала добрий торг.

Гвідо тільки спантеличено кліпав очима, а пані Вовчухівська цвіла, мов чимала квітка.

— То ж ви мені стали в пригоді, брате Гвідо, — лагідно підсумувала вона, — і ото вам принесла чверть паляниці. Жебись здорові були...

Поклавши хліб на стіл, перекупка попрощалася й вийшла за двері.

— Бодай ти скисла, — тихо промовив їй услід монах і торкнувся похмільної голови, яка після візиту цієї гості боліла ще дужче.

Втім, як виявилось, пані Вовчухівська була не єдиною, кому захотілося того ранку навідати бідолашного брата Гвідо. Щойно він випив ще один глек принесеної звечора води, як на порозі його помешкання з’явився невідомий чоловік в чорному одязі, що нагадував одяг аптекаря. Він був високого зросту, худорлявий і носив акуратну борідку. Йдучи, перекупка не зачинила за собою двері, то ж і стукати тому не довелось.

— Вітаю, — коротко мовив незнайомець, — чи ви той самий брат Гвідо, що прибув нещодавно з Великопольщі?

— Іншого не знаю, — не надто привітно відповів монах.

— Той самий, якого називають наймудрішим чоловіком у Львові?

Гвідо здивовано глипнув на прибулого.

— Хто так говорить? — запитав він.

— Багато хто, — відповів той, — кажуть, ви можете робити передбачення...

—