Читати книгу - "Король болю"

Дайте спокій, ласкавий пане, — відмахнувся Гвідо, — я всього лишень передбачаю погоду, щоб заробити якісь гроші, але сьогодні можу передбачити лише те, що от-от з’їду з глузду від непроханих гостей.

— Не надто приязно з вашого боку, — зауважив прибулий.

— Зате щиро.

Попри те незнайомець таки зайшов у дім і навіть всівся за стіл.

— Маю одну справу до вас, — сказав він.

Монах важко зітхнув. Йому подумалось про Франциску, яка чекає на нього в комірчині. Дитину не так давно відлучили від грудного молока, то ж вона часто буває тепер капризною і нетерплячою. Втім, єдиним способом позбутися незнайомця було вислухати і що-небудь йому відповісти.

— Мене звати Казимир. Я, як і ви, прибув до Львова не надто давно. Маю тут певну мету.

Після цих слів у монаха з’явилося недобре передчуття і ще більше бажання здихатися цього добродія.

— Всього вам не розповідатиму, — продовжив він, — але мені знадобиться ваш дар провидця...

— Даруйте, хто вам сказав, що я провидець? — перебив його Гвідо.

— Усі навколо так говорять, — відповів Казимир.

— Але я лишень заробляю на тому, що намагаюся передбачити погоду, — повторив Гвідо, — та й то завжди даю двозначні відповіді!

— Гаразд. А чи можете ви передбачити, коли станеться землетрус? Чи є якісь пророцтва?

— Що?! — викрикнув монах, — звісно, ні! Який землетрус? Звідки мені знати?

— Тобто ви звичайний шарлатан? — Казимир схопився з місця і стиснув кулаки.

— Так! Тобто... Ні, бо погоду ж можна передбачити!

Тільки тепер гість збагнув, у яке дурнувате становище потрапив, і його охопила злість. Закотивши рукави, він підскочив до нещасного монаха і вже готовий був добряче намнути тому боки, але ззаду хтось схопив його за плечі й з силою відкинув убік. Миттю зіп’явшись на ноги, найманець побачив перед собою Христофа. Добру хвилину чоловіки просто стояли, дивлячись один на одного.

— Якого біса ти тут робиш? — врешті процідив крізь зуби Христоф.

— Незвідані діла Господні, — криво усміхнувся у відповідь Казимир, — видно, всі, хто воював пліч-о-пліч у Лівонії, рано чи пізно мусять зустрітися.

— Щоразу, коли тебе зустрічаю, добром це не закінчується, — відповів Христоф, а тоді запитав у монаха, що стояв осторонь, знову тримаючись за голову:

— Чого цей пан хотів од тебе?

— Знати, коли буде землетрус, — кволо мовив Гвідо.

— Ти, бачу, геть втратив клепку, Казимире! — реготнув Христоф.

— Не поспішай так говорити, — раптом мовив найманець, глянувши на нього так, що регіт застряг у того в горлі, — спершу мене вислухай...

Казимир промовисто перевів погляд на монаха.

— Говори, — кивнув Христоф, — цей чернець багато зі мною пережив.

— Чи чув ти щось про Сіре Братство? — запитав найманець.

— Чи чув я? — відповів той, — вони кілька разів ледь не випустили мені й братові Гвідо кишки.

— Тоді ти багато знаєш. Приходь сьогодні ввечері в будинок венеційського консула, дізнаєшся більше...

В кімнату долинув дитячий плач, і Казимир здивовано глянув на Христофа. Той змовчав, не пояснюючи нічого.

— Чекатиму на тебе о десятій, — підводячись мовив найманець, — і не тільки я. Там будуть ще інші, кого ти також мав би пам’ятати.

З цими словами Казимир попрощався і вийшов за двері, зачинивши їх за собою на відміну від сварливої пані Вовчухівської.

Чекаючи призначеного часу, Христоф кілька разів готовий був відмовитись від запрошення, проте врешті цікавість взяла гору над обережністю, і рівно о десятій він був біля кам’яниці, яку в місті називали «венеційською».

Служниця впустила його досередини, де за столом вже чекали Казимир, консул Массарі, що був блідий, наче мрець, бо рана, отримана нещодавно біля костелу Марії Сніжної, все ще давалася взнаки, і лікар Домінік Гепнер. Останній, побачивши Христофа, привітно звівся на ноги й простягнув йому руку для привітання.

— Радий вас знову бачити, дорогий Христофе, — сказав Домінік, — скільки ж часу минуло відтоді, як ми разом обороняли Львів?

З цими словами він глянув також на Казимира.

— Здається, не менше десяти років, пане Гепнере, — відповів прибулий, — місто за цей час либонь встигло нас забути.

— Пане Массарі, — звернувся до консула Домінік, — перед вами один з найбільших сміливців Речі Посполитої та безперечно найкращий стрілець від Лівонії до Волині.

Консул усміхнувся і злегка кивнув головою.

— Для мене честь вітати вас у своєму дому, — проказав він.

Служниця принесла вина, сиру та хліба, і чоловіки пригостилися.

— Чи можемо починати? — запитав Массарі у Казимира.

— Я дозволив собі запросити ще двох людей, — відповів той.

— Кого саме?

Найманець вже хотів розповісти, але знову з’явилася служниця, повідомивши, що панове Корнякт та урядник Орест щойно прибули.

— Корнякт? — різко перепитав Массарі.

Обличчя консула вперше за останній час почервоніло.

— Казимире, я, звісно, дуже зобов’язаний вам. Ви врятували мені життя і, клянусь Богом, не забуду цього боргу. Але бачити Костянтина Корнякта в своєму домі я не хочу!

— Пане консуле, присягаю, увесь ваш борг буде сплачено, якщо зараз ви довіритесь мені. Цей чоловік потрібен для нашої справи... Закликаю вас бути гостинним, навіть якщо це важко. Впустіть його в дім.

Христоф, який розумів далеко не все, що тут відбувалось, з цікавістю спостерігав за обличчям господаря дому. З нього, як зі сторінки відкритої книги, можна було прочитати злість, яку консул щосили намагався приборкати. Врешті, йому це вдалося, і він подав знак служниці впустити гостей.

Корнякт і Орест зайшли до покою й мовчки оглянули присутніх. Орест, зрештою, привітався і також сів за стіл, а грек продовжив стояти.

— Вітаю вас у моєму домі, пане Корнякте, — крізь силу вимовив консул, — запрошую до нашого товариства. Гальшко, налий гостеві вина...

Той щось невиразне промовив у відповідь і приєднався до гурту. Невдовзі служниця вийшла, й тоді Казимир знову заговорив:

— Панове, усі ви тут тому, що знаєте про існування Сірого Братства, а також про одну дуже важливу річ, яка в них зберігається. Я маю на увазі Чашу...

Христоф здивовано звів очі на промовця. Про те, що зарізяки в сірому полюють на доньку короля він, звісна річ, знав. Але про існування Чаші чув уперше. Здається, йому єдиному цього не повідомили, бо всі решта тільки кивали головами. Можливо, цей пройдисвіт Казимир