Читати книгу - "Жахослов"

це лише черговий жахливчик і, мабуть, нестерпно гидкий, але це робота, а мені треба їсти і треба навести лад у голові. Розумієш, любий Г’юбе, – і не хмурся ти так, бо будуть зморшки!!! – хоч я й кохаю тебе до нестями – справді кохаю! – так тривати далі просто не може. І справа не в інших дівчатах – хоча це боляче, дуже боляче – і не у сварках, які я ненавиджу, і навіть не в побиттях і насильстві, тому що ти завжди (майже завжди) потім просиш вибачення. Ні, справа в тому – о, як важко це пояснити! – в тому, що поряд із тобою я чомусь відчуваю, ніби не існую як особистість. Наче я ніщо. Гаразд, я твоя дівчина, твій пупсик, твоє серденько, але я більше не належу самій СОБІ. Розумієш? Ні, я не чекаю, що ти зрозумієш. Гаразд, пам’ятаєш той раз, коли ми вдвох ходили до «Біби», і ти обрав для мене сукню, а я хотіла іншу, а ти просто пішов до каси і все одно купив її, а потім виштовхав мене з магазину, перш ніж я встигла поглянути на щось іще. Я почувалася настільки приниженою багато днів по тому. Так, я знаю, звучить безглуздо, і ти майже без сумніву маєш значно кращий смак, ніж я, ти така зірка, такий геній, але справа не в цьому. Іноді я просто хочу мати щось своє і чинити по-своєму, але ти бажаєш, щоб я весь час була твоєю власністю, а я просто не можу так. Ось чому я зрештою їду до Лос-Анджелеса зніматися в цьому фільмі, і я знаю, що це звучить безглуздо і непереконливо, і все таке, і, мабуть, так і є, але це те, що я відчуваю зараз. Але я все одно кохаю тебе, любий Г’юбе, і досі вважаю, що ти найблискучіший, найкрутіший геній у цілому світі! Тож не згадуй лихим словом

твою назавжди закохану

Лейлу

– залишок сторінки був вкритий (решту сторінки було вкрито) цілими рядами літер Х, що мало символізувати поцілунки.

О десятій годині недільного ранку нагодився Мартін. За спеціальністю він актор, але більшість часу лишається незатребуваним в обраній професії, відтак я сплачую йому за допомогу в моєму бізнесі. Здебільшого вона полягає в перевезенні меблів, участі в аукціонах від мого імені та виконанні різних дрібних доручень. Сьогодні він мав допомогти мені перевезти письмовий стіл Г’юберта і залишки речей з його квартири.

Мартін – один із тих людей, що не люблять одразу ж братися до справи. Він обов’язково має випити кави, побалакати, викурити одну зі своїх нікчемних цигарок, перш ніж хоча б за щось візьметься. Через це я постійно кепкую з нього, адже він дешево мені обходиться і не скаржиться, коли я висмикую його з дому в незручний час. Та цього ранку я хотів якомога швидше поїхати туди, прибрати останнє з дому мого дядька і покласти край усьому, і тому ставав дедалі нетерплячішим через те, що він ніяк не доп’є свою каву і не припинить патякати. Перш ніж ми покинули Ізлінґтон, він наполіг на тому, щоби побачити вже привезене з квартири.

Сьорбаючи каву, він увійшов до вітальні, куди я заніс більшість речей.

– Небагато ж він тобі лишив, цей старий пентюх, еге ж?

Мартін затримався перед портретом «Л. В. у ролі Джульєтти». Він мовчки роздивлявся. Я починав втрачати терпіння.

– Ти її впізнаєш? – спитав я. – Гадаю, це акторка.

– Хіба це не Лейла Вінстон?

– Актриса?

– Так. Минулих часів. 60-х років, початку 70-х. Певний час вона була дуже популярна. Ти, мабуть, знаєш «Диявольський виплід».

– А це що таке?

– Ніколи не чув про «Диявольський виплід»? Фільм жахів. Пізні 60-ті. Культовий фільм, класика жанру. Правду кажучи, більша частина фільму – цілковите лайно, але цей епізод…

– Що з нею сталося?

– З ким?

– З Лейлою Вінстон.

– Гадки не маю. Пішла в забуття, як з усіма нами буде.

– Можеш з’ясувати, що саме з нею сталося?

– Ще одне доручення?

– Можна і так сказати.

– Гаразд. Трішки детективної роботи. Зроблю.

Дуже скоро я помітив зміну в поведінці Мартіна, коли той почав вживатися в роль приватного детектива. Він блукав вітальнею, усе роздивлявся і супив брови. Він уже починав неабияк дратувати мене. Ніби нічого не сталося, він узяв альбом із 3D-фотографіями.

– Поклади! Не торкайся цього! – загорлав я.

– Гаразд! Гаразд! – Мартін мав приголомшений вигляд. Я був шокований не менше своєю власною нестриманістю.

Я сказав:

– Ну ж бо. Ходімо. Не можна більше гаяти часу.

Уперше, коли ми дісталися до Ізлінґтона, Мартін не хотів баритися з роботою. Ми прибрали з квартири залишки дядькових пожитків і завантажили письмовий стіл у фургон. Коли ми покинули квартиру і поїхали до будинку домовласника, аби віддати ключі, незвичайно мовчазний Мартін сказав:

– Дивна місцина. Ти бачив усіх цих жінок на сходах?

– Яких жінок?

– На сходах, що ведуть від квартири вниз. Дві чи три. Я не бачив їхніх облич, але вони характерним чином простягали до мене руки. Вони що, повії, чи хто?

– Гадки не маю, – різко відповів я. – Я нікого не бачив.

Це було не зовсім правда.

Я припаркувався поблизу будинку Беррі, що стояв за кілька вулиць від дому мого батька, і залишив Мартіна у фургоні, доки ходив повертати ключі. Беррі мешкав на першому поверсі одного зі власних будинків. Він супроводив мене до своєї вітальні, головною окрасою якої слугував величезний плоскоекранний телевізор на стіні. По телебаченню саме йшов футбольний матч – ядучо-зелене поле, на якому метушилися маленькі фігурки в червоному й синьому, від чого всі інші кольори в кімнаті здавалися тьмяними й брудними.

Беррі жив у атмосфері розкішного занепаду. Величезне, роздуте крісло, таке ж безформне, як і він сам, перед мертвотно-синім екраном. Поряд на столі стояли тарілки із чипсами й іншими нездоровими харчами та наполовину вжита упаковка з шести банок світлого пива. Беррі радше пишався своїм інтер’єром, ніж навпаки. Він запросив мене сідати до іншого роздутого крісла. Я відхилив запрошення і простягнув йому ключі.

– Отже, ви очистили квартиру, – сказав він, виводячи щось у записнику. – Забрали письмовий стіл?

Я кивнув.

– Удалося відімкнути його?

– Я знайшов ключі.