Читати книгу - "Шоколад"

123
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 80
Перейти на сторінку:
замінить мене за прилавком, поки я пораюся на кухні. – Жозефіна дивилася на мене широко розплющеними від подиву очима. Я підморгнула їй. – Приставши на мою пропозицію, вона робить мені велику послугу. І я певна, гроші їй не завадять, – додала я рівним голосом. – Щодо проживання… – звернулася я безпосередньо до Жозефіни, відкрито дивлячись їй в обличчя. – Жозефіно, ти можеш залишатися тут стільки, скільки захочеш. Ми будемо тільки раді.

Арманда весело засміялась.

– Як бачиш, mon père, – з радістю в голосі заявила вона, – ти даремно витрачаєш свій коштовний час. Усе чудово залагодилося без тебе. – Вона ковтнула шоколаду, своєї гріховної насолоди. – Чудовий напій. Дуже рекомендую. А то ти маєш поганий вигляд, Франсісе. Мабуть, усе вином церковним причащаєшся?

Він відповів їй посмішкою, схожою на стиснутий кулак.

– Дуже дотепно, мадам. Я радий, що ви не втратили почуття гумору, – із цими словами він різко розвернувся на підборах, кивнув відвідувачам, уривчасто кинув: «Messieurs – dames» і вийшов, карбуючи крок, немов увічливий нацист у поганому фільмі про війну.

25

10 березня. Понеділок

Я вийшов з крамниці під їхній сміх, який летів мені навздогін, немов зграя крикливих птахів. Від запаху шоколаду, як і від власного гніву, я відчував неприродну легкість у голові, перебував у стані ейфорії. Ми мали рацію, père. Це служить нам повним виправданням. Посягнувши на три найважливіші для нас сфери – парафію, релігійні звичаї і найсвятіше з усіх церковних свят, – вона нарешті показала своє справжнє обличчя. Її згубний вплив швидко зростає; вона заволоділа вже десятком, двома десятками легкодухих розумів. Сьогодні вранці на цвинтарі я побачив першу кульбабу, що вклинилася в п’ятачок за надгробком. Стебло товсте, як палець. Отож, вона уже пустила коріння, проникла глибоко під кам’яну плиту. Її вже не викорчувати. За тиждень вона виросте знову, ще міцніша і стійкіша. Уранці на проповіді я зустрів Муската, хоча на сповідь він не залишився. Вигляд у нього змарнілий і злий; здається, начебто святковий одяг затісний для нього. Він важко переживає відхід дружини. Вийшовши з chocolaterie, я побачив, що він уже чекає на мене, димлячи цигаркою біля маленької арки поблизу головного входу.

– Ну що, père?

– Я розмовляв з вашою дружиною.

– Коли вона повернеться додому?

– Не хотілося б обнадіювати вас, – м’яко відповів я, хитаючи головою.

– Уперта корова! – Він кинув цигарку на землю й розтер її підбором. – Прошу пробачення за лихослів’я, père, але на інше вона не заслуговує. Як подумаю, чим я пожертвував заради цієї нікчемної стерви… Скільки грошей на неї витратив…

– Вона теж чимало натерпілася, – наголосив я, натякаючи на його кількаразові зізнання в сповідальні.

Мускат пересмикнув плечима.

– Я й не кажу, що я янгол. Знаю свої слабкості. Але скажіть мені, père, – він благально розвів руками, – хіба в мене немає на те підстав? Щоранку прокидаюся й бачу її тупу пику. Повсякчас знаходжу в неї в кишенях украдені на ринку речі: помаду, парфуми, прикраси. Як не з’явлюся в церкві, усі на мене дивляться й сміються. Га? – Він тріумфально глянув на мене. – Га, père? Хіба я не тягну свій хрест?

Усе це я чув і раніше. Нечупара, нетяма, злодійка, ледарка, у хаті нічого не робить. Та це не мені судити. Моя роль – запропонувати пораду й дати розраду. І все-таки він мені огидний своїми виправданнями й своєю переконаністю в тому, що, якби не вона, він досяг би в житті набагато більшого.

– Наше завдання – не розбиратися, хто більше винуватий, – з докором зазначив я. – Ми повинні спробувати врятувати твій шлюб.

Мускат миттєво стушувався.

– Вибачте, père. Я… мені не слід було так говорити, – прикидаючись щирим, він оголив у посмішці жовті, як стара слонова кістка, зуби. – Не думайте, начебто вона мені байдужа, père. Я ж хочу, щоб вона повернулася, так?

Зрозуміло. Щоб було кому готувати для нього, прасувати його одяг, працювати в його кав’ярні. І щоб довести своїм приятелям, що Поль-Марі Мускат нікому, ні єдиній живій душі, не дозволить виставити себе дурнем. Мені огидне його лицемірство. Однак повернути її до родинного гніздечка треба. У цьому принаймні я з ним згодний. Але зовсім з інших причин.

– Такими ідіотськими способами, які обрав ти, Мускате, – різко сказав я, – дружин не повертають.

Він обурився:

– Я не бачу необхідності…

– Не будь дурнем.

Боже, père, яке ж потрібно терпіння з такими людьми?

– Погрози, лайка, ганебний п’яний дебош учора вночі? Думаєш, цим можна чогось досягти?

– А що, я подякувати їй мав? – не здавався він. – Усі тепер тільки й пліткують про те, що мене кинула дружина. А ця нахабна сучка Роше… – Його злісні очі зіщулилися за скельцями окулярів у тонкій металевій оправі. – Так їй і треба, якщо щось трапиться з її писаною шоколаднею, – рішуче заявив він. – Назавжди позбудемося цієї стерви.

Я пильно подивився на нього:

– Он як?

Він висловлював уголос майже мої власні думки, mon père. Нехай допоможе мені Бог, але коли я дивився на судно, що палало… Варварський захват, що сповнив мене, не був гідний мого покликання; я не мав відчувати таких поганських почуттів. І я боровся з ними, père, чавив їх у собі в досвітні години, викорчовував, але вони, як кульбаби, знову проростали, зміцнюючись у душі своїми чіпкими корінцями. Напевно, тому – тому що я розумів – я відповів йому різкіше, ніж збирався.

– Що ти задумав, Мускате?

Він щось пробурмотів собі під ніс.

– Імовірно, пожежа? «Випадкове» загоряння? – Мене розпирав гнів. Я відчував у роті його металевий і одночасно солодкувато-гнилий присмак. – Як та пожежа, що позбавила нас циган?

Він самовдоволено посміхнувся.

– Може бути. Деякі із цих старих будинків готові спалахнути самі собою.

– А тепер послухай мене. – Мене раптом охопив жах від думки про те, що моє мовчання в той вечір він мав за схвалення. – Якщо я тільки подумаю, запідозрю, – поза сповідальнею, – що ти сотворив щось подібне… Якщо щось трапиться із цією крамницею… – Я взяв його за плече, впиваючись пальцями в м’ясисту плоть.

Мускат ображено набундючився.

– Але, père… ви ж самі сказали, що…

– Я нічого не казав! – мій голос розсипчастою луною – та-та-та – прокотився площею, і я поспішив стишити тон. – Безумовно, я ніколи й не мав на увазі, щоб ти… – Я прокашлявся, тому що в горлі раптово зібралося мокротиння. – Ми живемо не в середньовіччі, Мускате, – відрубав я. – Ніхто не має права тлумачити закони Господа нашого на догоду особистим інтересам. Так само як і державні, – поважно додав я,

1 ... 50 51 52 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шоколад"