Читати книгу - "Шоколад"

– Не лізь не в свою справу й не почуєш того, що не подобається, – відчитала дочку Арманда, і Каро поквапилась ретируватися із шоколадні, ледь не розбиваючи підлогову плитку своїми гострими підборами.

Потім зазирнула Деніз Арнольд, запитала, чи не треба нам чогось з її крамниці.

– Я так, про всяк випадок цікавлюся, – пояснила вона з палаючими від цікавості очима. – У вас тепер гостя й усе таке.

Я запевнила її, що у випадку потреби ми знаємо, куди звернутися.

Слідком з’явилися Шарлотта Едуард, Лідія Перрен і Жорж Дюмулен. Одна вирішила заздалегідь купити подарунок на день народження, другій захотілося довідатися детальніше про свято шоколаду – яка оригінальна вигадка, мадам! – третій впустив гаманець десь біля церкви й запитував, чи не знаходила я його. Жозефіну я поставила за прилавок, пов’язавши їй один зі своїх чистих жовтих фартухів, щоб вона не забруднила одяг шоколадом, і вона поралася напрочуд добре. Сьогодні вона подбала про свою зовнішність. Червоний светр і чорна спідниця роблять її вигляд бездоганним, діловим; темне волосся акуратно укладене й перетягнуте стрічкою. Покупців вона, як і годиться, зустрічає привітною посмішкою, голову тримає високо, і, хоча погляд її в тривожному очікуванні час від часу звертається до дверей, навіть натяку немає на те, що вона боїться за себе або за свою репутацію.

– Сорому в тебе немає, – прошипіли Жолін Дру й Каро Клермон, коли вони вдвох квапливо залишали шоколадню. – Ні грама совісті. Як подумаю, що цьому бідоласі довелося витерпіти…

Жозефіна стояла спиною до залу, але я помітила, як вона вся напружилася. У шоколадні у цей час запала тиша, і тому слова Жолін пролунали чітко. Ґійом поспішив кашлянути, щоб заглушити їх, але я знала, що Жозефіна однаково почула.

Першою порушила тишу Арманда.

– Що ж, дівонько, – жваво проговорила вона, – вважай, що домоглася свого, коли ті двоє не схвалюють. Ласкаво просимо до табору дисидентів!

Жозефіна підозріливо глянула на бабусю й, переконавшись, що уїдливий жарт спрямований не на її адресу, засміялася – невимушено, безтурботно. Потім, здивована своєю реакцією, затулила рота рукою, немов хотіла переконатися, що це й справді вона сміялася. А потім й зовсім розреготалася. Інші підтримали її. Ми все ще дружно сміялися, коли дзвякнув дверний дзвіночок і до шоколадні тихо увійшов Рейно.

– Monsieur le curè. – Я помітила, як Жозефіна перемінилася на лиці, перш ніж побачила самого священика: у неї з’явився неприязний придуркуватий вираз. Її руки повернулися на своє звичне місце на шиї.

Рейно спокійно кивнув.

– Madame Мускат, – він наголосив на першому слові. – Я був дуже засмучений, не побачивши вас у церкві сьогодні вранці.

Жозефіна буркнула щось незрозуміле. Рейно ступив до прилавка, і вона стала боком, начебто збираючись сховатися в кухні. Але потім передумала й розвернулася до нього обличчям.

– Молодець, дівонько, – схвально прокоментувала Арманда. – Не дозволяй, щоб він морочив тобі голову своєю балаканиною. – Вона відкрито подивилася на Рейно й рішуче змахнула шматком торта в руці. – Дай цій дівчині спокій, Франсісе. Їй від тебе якщо щось і потрібно, то лишень благословення.

Рейно проігнорував її.

– Послухай мене, ma fille,[41] – поважним тоном звернувся він до Жозефіни. – Нам треба поговорити. – Його погляд метнувся до червоного саше-талісману, що висів біля дверей. – Але не тут.

Жозефіна похитала головою:

– Прошу вибачити, але я зайнята. Та й не хочу нічого чути від вас.

Губи Рейно вперто стиснуті.

– Тепер, як ніколи, тобі потрібна допомога церкви, – холодний швидкий погляд у мій бік. – Ти піддалася слабкості. Дозволила, щоб тебе ввели в оману. Шлюбна обітниця священна…

– Шлюбна обітниця священна? – глузливо урвала його Арманда. – Де ти відкопав цю нісенітницю? Хто-хто, а ти…

– Прошу вас, мадам Вуазен… – Нарешті в його невиразному голосі зазвучали хоч якісь інтонації, і він обдарував бабусю крижаним поглядом. – Я був би вам дуже вдячний, якби…

– Розмовляй, як тебе вчили батьки, – розлютилася Арманда. – Начебто картоплі до рота напхав. Хіба мати не пояснювала тобі, що нормальні люди так не говорять? – Вона пирхнула. – Усе обраного із себе вдаєш, га? Забув, які ми, у тій своїй модній школі?

Рейно напружився. Я буквально відчувала, як від нього хвилями йде напруга. Він помітно схуд за останні кілька тижнів, тьмяна шкіра на скронях напнута, як барабан, під загостреним підборіддям позначилися сухожилля. Рідке пряме пасмо волосся, що падає на чоло, надає йому облудного вигляду простодушності, але все інше в його зовнішності – лишень пиха та претензійність.

– Жозефіно, – тон у нього проникливий і наказовий, йому й слова проти не скажеш. Він поводиться так, начебто, крім них двох, у шоколадні нікого немає. – Я знаю, ти хочеш, щоб я допоміг тобі. Я розмовляв з Полем-Марі. Він каже, що ти перевтомилася. Каже…

Жозефіна труснула головою.

– Mon père, – тупуватий вираз зник з її обличчя, повернувся спокій. – Я знаю, ви бажаєте мені добра. Але я не зміню свого рішення.

– Але ж ти клялася перед вівтарем… – Рейно розхвилювався, з викривленим від невдоволення обличчям навис над прилавком, учепився руками в його поверхню, немов шукаючи опори. Ще один погляд нишком на яскраве саше біля дверей. – Я знаю, ти заплуталася. Тебе збили з пантелику. Якщо б тільки ми могли поговорити наодинці…

– Ні, – твердо сказала Жозефіна. – Я залишуся тут, з Віаною.

– І надовго? – він намагався вимовити це скептично, але голос видав його сум’яття. – Може, мадам Роше тобі й друг, але вона – ділова жінка. На ній крамниця, донька. Скільки часу вона зможе тримати чужу людину у своєму будинку? – Цей аргумент виявився більш дієвим. Жозефіна завагалася, у її очах знову з’явився сумнів. Мені цей вираз – недовіри, страху – добре знайомий. Занадто часто я бачила його на обличчі матері.

Нам ніхто не потрібний. Незабутній лютий шепіт у жаркому темному номері чергового безликого готелю. Навіщо нам хтось іще? Сміливі слова, а сльози, якщо вони й були, приховувала темрява. Але я відчувала, як вона, міцно притискаючи мене до себе під ковдрою, труситься ледь відчутним дрібним тремтінням, немов її зсередини роз’їдає лихоманка. Ймовірно, тому вона тікала від них – від добрих чоловіків і жінок, котрі пропонували їй свою дружбу, любов, співчуття. Ми були заражені, просочені недовірою, яка відгонила гордістю, – останнім притулком вигнанців.

– Я запропонувала Жозефіні роботу в шоколадні, – втрутилася я із привітною стриманістю в голосі. – Мені знадобиться допомога, щоб організувати свято шоколаду на Великдень.

Нарешті маска незворушності зійшла з обличчя Рейно; воно дихало відвертою ненавистю.

– Я навчу її основним вмінням для приготування шоколаду, – провадила я. – Вона