Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

бо ж він пильнує дороги, але вони відчутні, тверді та ясні, так ніби всі льодяні, там, над головою. Вони відчутні так, що їх мало не видно, хоча він повинен добре пильнувати шляху. Сани женуть.

Куди женуться вони із сивим Якобом? Він і сам знає дорогу. Чвалом мчить він до Швабів.

А куди у Швабах? До прикордонної корчми Ядловкера. Так ніби і його, як і його господаря, жене туга за циганкою Евфемією Никич.

XIII

У прикордонній корчмі Ядловкера було тепло, гарно і весело. Тут грали в карти, пили та курили. Дим повис над чоловічими головами. Жінок не було, ну, й добре. Айхмістрові Айбеншютцу було би нелегко знести присутність жінки, хіба нею була би Евфемія Никич. Але вона не показувалася. Та Айбеншютц навіть не підозрював, що приїхав сюди для того, аби її побачити. Лише вмостившись і хильнувши перший ковток, він, як йому здалося, збагнув, що насправді приїхав сюди, аби побачити цю жінку. Принагідно до його столу підходив Ляйбуш Ядловкер і підсідав на хвильку, поспіхом, як бджола сідає на мед, а метелик на квітку. Чим поважнішим ставав айхмістр Айбеншютц, а поважнів він мірою випитого, тим радіснішим здавався йому Ядловкер. Радіснішим і ненависнішим. Він, айхмістр Айбеншютц, чудово знав, що більшість суплік виходить із-під Ядловкерового пера. Дуже ймовірно, що цим Ядловкер хотів відвести айхмістрову увагу від себе на інших. І він, наш Айбеншютц, це знав, йому здавалося, що знав. І попри те, зносив цю солодкаву привітність господаря з незворушною терплячістю, ба навіть скорботною покірністю. Він поглянув на огидну, широку, неодмінно вишкірену Ядловкерову мармизу. Клинцювата руда борідка прикрашала її. Можна й так сказати: прикрашала, — бо спотворити цю пику не могло вже ніщо. Вона була бліда особливою восковою блідістю. Двоє крихітних, зеленкавих оченят палало на ній, як світелка, вже загашені, але все ще світелка; подібно до тих зірок, про які астрономи знають, що вони вже тисячоліття як умерли, а ми й досі бачимо їхнє світло. Єдиним живим місцем на цьому лиці була ще ота руда клинцювата борідка. Вона виглядала, як трикутний вогник, що зненацька вирвався із, здавалося би, давно мертвої та згаслої матерії.

«До ваших послуг! Пане інспекторе!» — повторював Ядловкер щоразу, підходячи до столу. Виглядало це так, ніби він упродовж цього вечора щоразу бачить айхмістра вперше. В такій поведінці Айбеншютц угадував певну іронію. Йому здавалося, що дещицю іронії він достерігає також у тому, що Ядловкер ніколи не підходить до його столу без пляшки в руці. Гаразд: це ще могло бути ознакою уважного господаря. Та коли Ядловкер, про якого Айбеншютц достеменно знав, що той має фальшиві важки, ще й питав: «Як поживає ваша високоповажна пані?» — отут уже Айбеншютцові здавалося, що цього він не знесе, і, щоб знести, він замовляв іще шнапсу. І пив, і пив — аж до світанку. Давно вже дезертири тяжко і жаско хропіли під і за столами. Світанок іще не заярів, але вже вгадувався, коли Айбеншютц підвівся. Онуфрій подав йому віжки. Всідаючи до саней, він завжди відчував полегшення і пригнічення. Коли він доїхав до межі міста Золотогрода, вже сірів зимовий ранок. Айбеншютц не заїхав додому. Він заїхав до цирульника Нажаля, де наказав себе поголити і помити голову холодною водою. Відтак пішов до єдиної в містечку Золотогроді каварні, вона називалася «Бристоль». Випив одну каву і з'їв два пампушки, такі свіжі, що аж пахли пекарнею. Звідси вирушив на службу, тупо посидів за порожнім столом, на якому зі зрозумілих причин іще не могла лежати пошта, нетерпляче чекаючи на повільного товстуна-писаря. Вийшов надвір і вмив, як стій, в хутрі та чоботях, лице і руки під немилосердно зимною помпою на подвір'ї повітового староства, призначеною для кінної жандармерії.

У такі ранки Айбеншютц ні про що не думав, а якщо й думав, то обмаль. Він думав про те, що ось зараз на дзвіниці проб'є восьму і що ось-ось має надійти новий писар. Коли ж на дзвіниці нарешті вибивало восьму, Айбеншютц іще раз виходив, аби пройтися містом. Цей обхід не міг тривати довго, позаяк місто було крихітне. Він просто не хотів бути на місці перед писарем. Він теж думав про те, що їзда містом і морозом зможе дати йому не тільки вигляд, але й самопочуття людини, що проспала ніч за нормальних обставин.

Отож він вирушав, саньми по вранішньо рипучому снігові. Він повертався. Спершу він заводив додому Якоба і сани. А тоді, не поминувши кинути ненависний погляд на о цій порі ще зачинені віконниці свого дому, пішки вирушав на службу.

XIV

Але й на службі він не міг стриматися, щоби не думати про Ядловкерову приятельку, циганку Евфемію Никич. У якийсь дивовижний спосіб професійна і людська огида до корчмаря Ядловкера поєднувалася в ньому з прекрасною тугою за пані Евфемією. Він і сам не знав, наш бідолашний айхмістр, що з ним коїться. Його непокоїло, ба навіть ошелешувало, що він аж так постійно, аж так невблаганно, аж так невідступно змушений думати і про Ядловкерові правопорушення, і про Евфеміїну вроду. Одне було неможливе без іншого.

Та навіть ця сувора зима закінчилась, і настала ніч, коли тріснув лід на річці Струм'янці. Точнісінько як і в перший рік, коли він сюди прибув, але тепер, як йому здавалося, постарілим і цілковито зміненим, пережив він однієї березневої ночі гуркіт льоду на річці та радісне збудження люду. Але цього разу настання весни означало для нього щось інше. Спостерігаючи отак оновлення року і світу, він здався собі дуже постарілим, і жодне сподівання не пробудилося в його серці, як тоді, в рік приїзду. І сьогодні, як і в той перший рік, стояли люди, на обох берегах річки, зі смолоскипами та ліхтарями, і вони так само раптом застрибували на плавучі крижини і так само зістрибували на берег. Весна. Це була весна!

Та айхмістр Айбеншютц невтішний повернувся додому. Що йому ця весна? Що йому ця весна? Через три дні його дружина розродилася. В кухні. Легкі пологи. Тільки-но покликали пупорізку, як він прийшов на світ — син Йозефа Новака. Лише байстрюки, — подумав інспектор Айбеншютц, — родяться так скоро і легко.

Ніч, коли в нього народився син Йозефа Новака, айхмістр провів у Ядловкеровій корчмі. Цього вечора при його столі знову з'явилась Ядловкерова приятелька. Як і першого разу, Евфемія сказала: «Ви нічого не п'єте?» — «Якщо хочете, щоби я випив, то я вип'ю», — відповів він. Вона ляснула пальцями, надійшов служник