Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Вона також попросила чарку. Їй принесли. Дев’яностоградусну вона пила заіграшки.

Вона наблизила обличчя до айхмістрового, і йому здалося, що її вуха, тихесенько подзеленькуючи великими кульчиками, мало не ближчі до нього, ніж її ясні очі. Він дуже добре бачив її біле, як сніг, обличчя, та ще чуйнішими від очей були його вуха. Він дуже виразно чув тихеньке дзеленчання золотих монет, що лунало від кульчиків, тільки-но ця жінка робила бодай найменший рух. При цьому він думав, що її пальці міцні та смагляві, дивним чином він уже й не знав, чому взагалі подумав про ці пальці, дивлячись на її вуха і слухаючи дзеленчання маленьких золотих монеток.

На якусь лише мить до їхнього столу підсів Ядловкер. Та це потривало не довше, ніж, власне, метелик сидить на квітці. Вже наступної хвилини він знову щез. Евфемія перехилилася до Айбеншютца і прошепотіла: «Я не люблю його! Я його ненавиджу!» — по чому відхилилася назад і пригубила зі своєї чарки. На її вухах задзеленчало солодко і тихенько.

Цього вже Айбеншютц не витримав. Він подав знак служникові Онуфрію, заплатив, сів у свої сани і поїхав додому.

Він уже не пам'ятав, чи побажав пані Евфемії доброї ночі, чи ні. Раптом це здалося йому надзвичайно важливим.

Сніг був іще дуже твердий, і маленькі сани мчали, як серед зими.

Та згори вже м'яко і майже по-великодньому повіяло, і — якби поглянути догори, можна було побачити, що зорі вже не такі холодні та суворі. Здавалося, вони навіть трохи наблизилися до землі. Повіяв прихильний, ледь відчутний вітерець.

У повітрі вже лежав отой цілком певний терпкий солод. Сивий мчав швидко як ніколи, і Айбеншютц майже не натягав віжок. Сивий час від часу закидав голову, немовби хотів побачити, чи зорі вже наблизилися до землі. Навіть він відчув, що наближається весна.

Та особливо це відчув айхмістр Ансельм Айбеншютц. Мчачи отак назустріч своїй понурій домівці, цим гладким снігом, під цим м'яким небом, він думав про те, що вдома на нього чекає байстрюк. Зрештою, він був цьому навіть вельми радий. Бо ще наполегливіше пригадалися йому слова, які промовила Евфемія: «Я не люблю його. Я його ненавиджу!»

І він почув дзеленчання її кульчиків!

XV

Удома верещало немовля. Що за диво! Немовлята верещать. Вони не знають, чи байстрюки вони, чи ні. Вони мають право скиглити і плакати. До речі, тихе дзеленчання Евфеміїних кульчиків перебивало у Айбеншютцових вухах навіть голосний плач немовляти. Айбеншютц уже навіть не думав ані про свою дружину, ні про дитину Йозефа Новака.

Заходячи в дім, інспектор подумав лише, що йому не сміє зустрітися пупорізка. Це було єдиним його клопотом. Та якраз цього йому уникнути й не вдалося. Вона почула і побачила, як він над'їхав. І вийшла йому назустріч із властивою їй професійною радістю і сповістила все, чого він знати не хотів: що малюк чудовий і що мати теж добре почувається.

Айбеншютц злісливо їй подякував. У його спогадах і його серці все ще дзеленчали золоті монетки на золотих кульчиках. Він почувся дуже непевно. Дуже непевно почувся він. Іноді йому здавалося, що він уже не людина, а лише дім, і що він, як дім чи мур якийсь, передчуває, що скоро завалиться: все в ньому тріщало й обсипалося, і він майже не відчував землі під ногами. Він сам хитався, і весь дім хитався, хитався стілець, на який він сів, щоби з'їсти сніданок. Через повитуху він увійшов до спальні, куди знову помістили його дружину, після того як вона розрішилася. Він не хотів скандалів. Через повитуху.

Своїй дружині він мимохіть і неприязно сказав: «Доброго ранку», — і почав розглядати немовля Йозефа Новака, яке простягала йому з професійною послужливістю повитуха. Немовля пхикало. Воно пронизливо пахло материнським молоком і сечею. Айбеншютц подякував Богові, що це не його син. Він навіть відчув деяку зловтіху з того, що це був син ненависного Йозефа Новака. Та гучніше навіть від зловтіхи лунало в його серці дзеленчання тих кульчиків.

Пополудні йому слід було виїхати службово разом із вахтмістром Сламою в Солодке. Його дуже знеохочував цей виїзд — чому не до Швабів? Легесенько задзеленчали кульчики Евфемії.

По нього зайшов вахтмістр Слама. Вони запрягли Сивого до візка. Був квітень, недовго по Великодню. Небо було молоде у своїх білосніжних хмарках і ясній блакиті. Вітерець, що віяв назустріч айхмістрові, був просто-таки грайливий і легковажний. Поля обабіч гостинця саме бралися радісною зеленню, а залишки снігу в ровах були сірі, як попіл.

«Як не сьогодні, то завтра прилетять ластівки!» — проказав вахтмістр жандармерії Венцель Слама. Айхмістрові Айбеншютцу здалося дивним, та водночас і страшенно зворушливим, що вахтмістр, попри шолом із навершям і затиснену між колінами рушницю з насадженим багнетом, говорить про ластівок.

«Так пізно вони сюди прилітають?»

«Так, — сказав вахтмістр Слама, — неблизький сюди шлях».

І вони замовкли. А возик котився, і вітерець повівав, а понад світом склепилося молоде небо в ніжно-блакитних хмарках.

Була п'ятниця, день, якого інспектор не любив: не із забобону, а тому що в усьому повіті, взагалі в усій цій місцевості то був базарний день. І тоді було багато роботи не лише в крамницях, але й на торговицях. Покупці просто втікали, уздрівши жандармів та урядників.

Великий переполох зчинився на базарі в Солодкому і цього разу. Коли жовтий возик з'явився на краю базарної площі, хтось, якийсь хлопець, якого поставили дозорцем, зарепетував: «Їдуть! Вони їдуть!» Баби покидали рибини, яких щойно хотіли були купити, назад у кадоби. Свіжозарізані, ще скривавлені кури з грюкотом попадали на ляди в ятках.

Перепудилася і ще жива птиця. Кури, гуси, качки й індики кинулися врозтіч широким і заболоченим гостинцем, обабіч якого було порозставлювано ятки, метушливо, кудкудакаючи і ґелґочучи, важко і швидко лопочучи крильми. У той час як покупці, що, як-не-як, не мали жоднісіньких підстав утікати від урядників, робили це просто з глупоти, ненависти або недовіри, а може, ще й із якогось непевного страху, продавці, які не могли полишити своїх місць, не накликавши на себе виправданої підозри, розмірковували, що їм робити. Передусім вони покидали свої важки на середину гостинця, у сріблясто-сіре болото. Це виглядало майже як баталія, так наче два боки вулиці обстрілювали один одного важкими тягарцями.

Єдиний серед цих продавців холоднокровно поводився лише Ляйбуш Ядловкер. Щоправда, в нього не було концесії на торгівлю рибою в Солодкому. І однак він торгував рибою в Солодкому.