Читати книгу - "Забудь-річка"

class="p1">Ким доводитеся? Гарне питання. Уляна трохи запнулася, але потім сформулювала розпливчасто:

— Родичка.

— Тоді вам необхідно звернутися до Міністерства з офіційною заявою, до якої докласти усі необхідні документи.

— Які документи? — не зрозуміла Уляна.

— Копію паспорта.

— Мого?

— І вашого. І цього…. як ви там сказали, Степана…?

— Не «цього», а Шагути Степана Степановича.

Голос у телефоні був позбавлений будь-яких емоцій, і це дратувало ще більше.

— Дякую. Копію паспорта Степана Степановича. Копію його контракту з судновласником. Копію документа, який підтверджує ваші родинні зв’язки…

— А це навіщо?

— Як це навіщо? — запитав голос здивовано і одразу перейшов на повчальну інтонацію. — Це питання стосується особистої безпеки, тому давати інформацію першому-ліпшому ми не можемо. Тільки близьким родичам, таким, як дружина, мати, батько, брати, сестри…

Уляна не стала дослуховувати весь перелік і сердито натиснула на кнопку відбою.

— Врешті-решт! — вилаялася вголос. Це була стіна, яку «в лоба» не пробити.

А втім… Вона шпарко взялася шукати у довіднику. Господи, хоч би мала мужність занотувати тоді той номер!

А таки занотувала. Це вже професіоналізм. Уляна натиснула кнопку виклику.

— Слухаю!

— Марина? Марина Шагута? Вас турбує Уляна. Юрист Степана Степановича Шагути, — вона не наважилася вимовити «вашого чоловіка».

— Слухаю.

— Можливо ви чули… Можливо знаєте, що судно Степана Степановича потрапило в полон до сомалійських піратів.

— Як в полон?

— Ну, як «Фаїна». Приблизно, — Уляна взяла паузу, щоб інформація встигла дійти до шокованого адресата. — У зв’язку з цим вам треба написати звернення до Міністерства закордонних справ, щоб вони почали переговори про визволення. І переслати мені копії документів, які засвідчують ваші родинні стосунки — свідоцтво про шлюб, метрики дітей…

Співрозмовниця на тому кінці раптом поцікавилася цілком спокійно:

— А це страховий случай?

— Не знаю, — питання було несподіваним і, чесно кажучи, вибивало з колії.

— Дєвушка, — голос у трубці забринів металом. — Коли я вас просила продовжити страховку, ви сказали, що не маєте розпоряджень. А страховки, мєжду прочім, досі нема. І ви навіть не передзвонили, як обіцяли. А тепер вам щось від мене стало треба. Значить я тепер повинна писати якісь бумаги і докладать документи? Інтєрєснєнько получається.

Уляна отетеріла.

— Зачекайте. Це ж ваш чоловік!

— І шо? — реакція на тому кінці була несподіваною. — На кого він оформив страховку, хай та і пише… Чоловік… Ми з ним розлучені п’ятнадцять год уже… Давайте страховку, і я всьо напишу, що треба. А без страховки не звоніть більше.

У трубці пролунав відбій.

Розлучені… Уляна не знала, чи радіти їй з цього приводу, а чи сумувати. З одного боку, Степан виявився неодруженим, точніше розлученим. І це було б прекрасною новиною, якби він був поруч. Бо дозволяло викинути з голови і серця безнадію та самокопання, що звили там своє ядуче гніздечко після дзвоника у перукарні. Це дозволяло навіть сподіватися… Вона вольовим зусиллям спинила пароксизм рожевих мрій. Тому що Степан був не поруч, а у далекому Сомалі, і щоб на щось сподіватися, спочатку треба визволити його з полону. І от тут новина про розлучення виглядала аж ніяк не прекрасною. Бо без дружини чи інших родичів стіну під назвою МЗС пробити просто неможливо.

Однак коли стіну не можна пробити, її можна обійти. Навіть якщо це — Велика Китайська стіна. В одному зі своїх вояжів правничими та новинними сайтами Уляна раптом зустріла прізвище уповноваженого із захисту прав людини. Чекайте. Але ж піратський полон — це справжнє порушення прав людини, або я чогось не розумію! У приймальні, куди вона потелефонувала, чемно вислухали, сказали, що на жаль, не володіють ситуацією, але подякували за повідомлення і пообіцяли, що зроблять усе можливе. Інакше кажучи, ввічливо послали на фіг.

Врешті-решт! Так можна і розгубитися! Але Уляна губитися не планувала. З висоти свого юридичного досвіду вона знала, що по-справжньому вирішити питання можна тільки й виключно за допомогою зв’язків. На зв’язках усе трималося іще в її дитинстві, коли для того, щоб взяти квиток на автобус, мама повинна була телефонувати подрузі, яка працювала в перукарні і мала куму на автовокзалі, а якщо це не допомагало, то — іншій подрузі, яка працювала на пошті і могла зробити «ліву» телеграму про те, що який-небудь умовний «дядя Гріша» помер і чекає усіх на похорон. З такою телеграмою видавали квиток з броні.

Київ, звісно, більший за рідний Очаків, але, щиро кажучи, не набагато. Треба лишень зв’язатися з корінними киянами. У чому перевага корінного киянина? Він навчався у школі разом з тими, хто сьогодні працює в Кабміні, в редакції, в Управлінні МВС. Він навчався в інституті разом із тими, хто сьогодні працює в Нацбанку чи Пенсійному фонді. Корінний киянин завжди має в записнику заповітний телефончик впливового однокашника — і саме тому не особливо тримається за свою теперішню роботу. Бо завжди може набрати номер і: «Привіт, що поробляєш? А я тут роботу шукаю, у тебе немає чогось там?». Те саме може зробити й батько або мати, колеги яких, відповідно до віку, очолюють ті самі управління, департаменти чи міністерства. От що таке — справжній киянин.

Ларунда, з якою Уляна ділила на роботі кабінет, була справжньою киянкою. Тому одразу набрала заповітний номер і за кілька годин влаштувала подрузі зустріч у службі зовнішньої розвідки. Бо саме там, на її думку, здатні були реально розібратись у ситуації. Слово «розвідка» звучало загрозливо, але Уляна ладна була зв’язатися із самим дідьком, аби отримати бодай крапелину надії.

Розвідник призначив зустріч біля пам’ятника Сковороді на Подолі. Уляна оцінила цей його вибір, коли стала посеред гранітного майданчика, присипаного легким снігом. Тут вона відчула себе тополею посеред степу, яку видно зусібіч — навкруги простиралася Контрактова площа, люди тулилися на віддалі від пам’ятника, саме там були доріжки й лавочки, а тут лише Григорій Савович з бурсацьким мішком за плечима та вона, Уляна, з сумочкою та телефоном. І щойно відчула всю свою самотність, телефон задзвенів. Номер не визначався. Мабуть, розвідник її вже шукає.

— Уляна? — почувся з телефону голос, і раптом у неї заслабли ноги, так що мало не впала на коліна перед пам’ятником. Тому що це був голос Степана.

— Степан?

— Драстуй. Як ти?

Вона схопила телефон обома руками і стисла так, неначе хотіла негайно видобути звідти цього чоловіка, ухопивши цей голос,