Читати книгу - "Смарагд"

— Спасибі вам, що не відмовили, — подякувала крізь сльози. — Карпо мій помирає, — і схлипнула вголос.

— Ходімте до нього, — легенько торкнув жінку за плече Варфоломій. — А ти, Максиме, їдь додому, досипай, бо я, може, й до ранку тут пробуду.

За багато років батюшка навчився розпізнавати присутність смерті, щойно переступав поріг. Відчував її в особливій тиші, запаленій на покуті свічці чи у приглушеному риданні.

Карпо не лежав, а майже сидів на подушках і важко дихав. Очі глибоко запалі, обличчя ужовкле, ніс загострився. Коли дружина нахилилася до нього й тихо обізвалася, розплющив очі й запитав:

— Привела?

— Тут, Карпушо, в хаті, — запобігливо відповіла дружина.

Карпо повів очима, побачив батюшку, і тінь радості майнула в згасаючому погляді.

— Вийди, Марфо, — промовив із натугою осиплим голосом. — Я хочу висповідати свій гріх.

Жінка слухняно вийшла, а батюшка підійшов до вмираючого, поклав йому на голову єпитрахиль і почав молитися.

— Гріх мій тяжкий, отче, — я ним карався, скільки й жив. — Карпо замовк, але за хвилину несподівано йому стало легше дихати і говорити. — Бач, перед смертю попустило, — зрадів уголос. А потім знову замовк, ніби думав, із чого почати. — Отам, над дорогою, може, бачили сад — то я її дворище засадив, коли з хутора виїхала… Наталочка моя… Через мене виїхала й синочка нашого забрала. У мене уже два сини було, коли… О, Господи, як же мені важко й тепер про неї згадувати. — Застогнав неголосно, а потім заговорив знову. — Полюбив я вдову, батюшко. Це десь уже після війни було. Вона до нас із Таврії прибилася. Я, як уперше її побачив, наче стерявся. Марфа моя, глянути — не гірша і душею добра, а я так полюбив Наталочку, що й себе не тямив. Коней колгоспних уночі пасу, не витримаю — на коня і в хутір лечу. У балці прив’яжу і до неї крадуся. Нажив я їй дитятко. Люди сміялися, в очі штирхали і все випитували чиє, а вона терпіла й нікому не признавалася. Тільки коли вже хлопчику було чотири роки, із хутора виїхала, бо ж і слова йому не було іншого, як байстрюк. А я не міг заступитися, боявся. За своє дитя заступитися боявся, ірод окаянний. Воно ж лагідне таке і худюсіньке… Раз прийшов до них удень, наче по ділу, а хлоп’яточко стоїть на перелазі, зраділо мені, а потім несміливо: «Дядьку Карпо, а можна я трохи вас татом поназиваю?» А я… Щоб я згорів був на місці — назад від того перелазу. Від свого сина втік. Наталочка те побачила і, видно, не простила. Поїхала, наче й не було. Може б, і повернулася, так хата згоріла… Сини мої спалили.

Попервах думав — забудеться. Аж ні, чим далі — гірше. Я печище садом засадив, яблуневим. Ходжу коло саду, доглядаю і відчуваю, що тільки душа моя й оживає на тому печищі. А вже весною, як зацвіте сад, наче дурію — не знаходжу собі місця. Отак, непрощений, і помираю, — замовк, стомлено заплющив очі.

Батюшка теж мовчав. Потім, щоб якось розраяти Карпа, промовив:

— Не карайтеся так. Кому дано більше любити, тому дано більше й прощати. Я думаю, Наталочка вас уже простила. Серце її загоїлось і заспокоїлося, — сказав і сам не повірив сказаному.

Коли в хату зайшла Карпова дружина, батюшка неголосно читав молитву, іменем Господа прощав гріхи не прощеному коханою жінкою, рідним сином і всіма, хто народився й народиться від цього гіркого пагона любові.

Варфоломій вийшов із хутора, коли вже світало. Ішов не поспішаючи, як іде з роботи натомлена людина. Замість роси на траві лежала паморозь. Але ще трохи, і вона переливатиметься діамантовим намистом, аж поки сонце не вип’є ту холодну красу.

Замислився й забувся подивитися на яблуневий сад, посаджений на попелищі Карпової любові. Обернувся до хутора, за яким сходило сонце. Осяяло хутірець із самотнім садом, на якусь мить ніби зачепилося за гілля старого осокора, потім вигулькнуло на простір і подалося вгору.

Батюшка теж пішов, на око вимірюючи відстань до села й дивуючись красі цього осіннього ранку. Подумав про Карпа, якому пощастить іще раз побачити сонце, і чомусь згадав слова, що сказав йому: «Кому дано більше любити…». Уявив закоханого чоловіка на коні. Як він мчить оцією стежкою до хутора, а потім скрадається попід вікнами Наталочкиної хати. І саму молоду жінку… Отець Варфоломій став наче вкопаний — у тієї, незнайомої, Наталочки обличчя було Мирославине.

— Приїхали, — промовив уголос, — хоч кидай усе і з села тікай. Так я ж наче з глузду не з’їхав. Чи вже? — і нараз підняв обличчя до неба, посміхнувся, але весело, аж задиристо, як уже давно не посміхався. Ще раз обернувся до хутора, що ніби примарився у світлі вранішнього сонця, носком чобота черкнув на траві паморозь, вона струсилася і швидко розтанула.

«Кому дано більше любити, тому дано більше й прощати», — повторював, як молитву, бо вже нічого не міг вдіяти із серцем, по саменькі вінця наповненим любов’ю. Озирався, наче уперше бачив сто разів бачене поле, розлогу вербу за балкою, плесо Хозарського озера. Дивувався й радів усьому, навіть сонцю, під яким умирав і народжувався світ.

«Отако, отако, Смарагде, — подумки він часто називав себе іменем, яким нарекли його старовіри. — Отако здурів єси. Ага, здурів. А може, й ні? Може, то Господь змилувався…» Сміявся уголос, кепкуючи з себе, і, коли б хто почув той сміх, напевне б, злякався за його розум. Але так батюшка знущався з себе нечасто, лише тоді, коли його тіло починало нидіти від незадоволеного бажання, коли чоловіча плоть не корилася розуму, а лише серцю, бунтувала і він серед ночі схоплювався з постелі й босий вибігав на вулицю, де стояли заздалегідь приготовлені відра. Остуджував непокірне тіло крижаною водою й перемерзлий вертався до хати, обтирався рушником і падав у холодне ліжко. Він впустив у серце любов, але боявся впускати Мирославу.

А Мирослава мовби відчувала, що робиться з ним: Покрова минула, та Варфоломій жодного разу не бачив її від часу розмови у церкві. Побачити ж хотілося, хоча б здалеку. Щонеділі, коли починав службу, пробігав очима по обличчях, шукаючи тих очей, які мучили його. Та марно — до церкви Мирослава не ходила.

Отець Варфоломій страждав і просив у Господа милосердя для своєї зболеної душі. І не раз дорікав собі за те кохання, що вибухнуло у його серці. А може, це почуття жило в ньому й нікуди не дівалося