Читати книгу - "Смарагд"

від того вечора, коли він обнімав дівчину. Потім відштовхнув, наляканий неміччю. Тепер ось мусить спокутувати.

Не витримав, поїхав до Києва провідати Агапіта і попросив старця, аби той висповідав його. Не криючись, розповів про Мирославу, про свої душевні муки. І коли сіли обідати в невеличкій келії, у якій тепер жив схнігумен, чекав, що той скаже, але чернець не починав розмови, пробував гостинці, дякував і шкодував, що не має зубів, коли дивився на великі червонобокі яблука.

— Очима я ще герой — не одне яблуко строщив би, та… — розводив руками, — воно ж, бач, на все свій час. Ти їж, їж, на мене не дивися, — припрошував гостя. — Ти молодий, а постарієш, то вже нічому не будеш радий.

Варфоломій їв неохоче, бо таки чекав розради для душі, а не насичення для шлунка. Тільки старець ніби не розумів, навіщо він до нього приїхав. Пообідали, помолилися. Коли гість почав збиратися додому, Агапіт спинив його:

— Нам із тобою немає куди поспішати. Що я, що ти — ніхто нас ніде особливо не жде. А коли твоя душа, сину, вирвалася з оброті, то не треба по ній лупцювати батогом. Добре, що приїхав із цим до мене, а не терзав своє серце. Я вік прожив і не таке бачив…

Варфоломій сидів на дерев’яному стільчику й не зводив зі старця очей. У келії майже все було зроблене руками Агапіта, лише ікони, що висіли на стіні, — куплені.

— Господь послав тобі випробування любов’ю, може, найважче випробування, сину, особливо у твої літа, бо, як не кажи, молодість відходить. Хіба один ти відчуваєш ось таке і переживаєш, коли порахуєш свої роки? Кожен переживає, тільки по-своєму.

- І ви, отче? — не стримався Варфоломій.

Агапіт посміхнувся:

— А що я, по-твоєму, не з того тіста, що й інші? І я, сину, рвав солодкі плоди з гіркого дерева життя — така вже людська природа. Минулося, і в тебе минеться, перебродить. У людини старіє не лише тіло, а й почуття. Одна душа поза часом.

Варфоломій не сумнівався в щирості ченця, але муляли ще запитання, які боявся вимовити уголос. Таки наважився, коли Агапіт замовк.

— Я, цей, бува, не сплю і все думаю за свої гріхи. — Стиснув руки, що лежали на колінах, і запитав: — А ви, отче, караєтесь своїм життям?

— Ти хочеш сказати — гріхами? — Обличчя Агапіта посміхнулося і стало зморшкуватим, тільки очі й досі мов у дитини. — Не караюся, сину. Нехай Господь простить. — Він розмашисто перехрестився й при цьому глянув на маленьку ікону, що висіла на стіні навпроти. — Хіба ж я просився у кого на світ? Не просився. Але ж прийшов у життя, де вже саме народження — гріх, то чого я мушу каратися? — Голос старця схвильовано затремтів. Було видно, що йому нелегко даються слова, які, мабуть, теж мучили його. — Я ж нічого злого не робив — я тільки жив, як людина, і серед людей. Грішив і каявся, і просив у Господа прощення за свої гріхи. Не мучся, сину, і ти, — подивився на Варфоломія так, ніби зазирнув у саменьку душу. — Хіба ж ми на цій землі живемо по своїй волі? — перевів погляд на ікони, потім знову на Варфоломія, мовби й сам чекав розради від когось.

Додому Варфоломій вертався заспокоєний. Здавалося, що висповідав гріховність серця, і воно заспокоїлося, тільки світла тінь залишилася від пережитих почуттів. І коли одного разу віддалік побачив жінку, схожу на Мирославу, нічого в ньому не ворухнулося. Спокійно підійшов, привітався й посміхнувся, бо насправді то була не Мирослава.

Неголосне «здрастуй» прозвучало для нього наче грім серед ясного неба, коли одного разу повернувся з церкви, пообідав і, як завжди у вільні хвилини, сів за вишивку. Мудрував над візерунком, тому за звичкою відповів: «Заходьте», — коли у двері постукали. Мирослава несміливо зайшла, привіталася і стала на порозі, не наважуючись ступити далі. З несподіванки батюшка підхопився зі стільця, і біле полотно упало під ноги. Відчув, ніби струмом пробило все тіло. Серце забухкало в грудях, мовби хотіло вискочити і теж упасти Мирославі до ніг.

Стояли й, не криючись, дивилися одне одному в очі. Усе, чим затуляв Варфоломій своє серце, злетіло, мов тоненька шкаралупа з перезрілого горіха. І то відчув не тільки він, а й Мирослава, у якої чомусь на очах навернулися сльози. Батюшка побачив ті сльози й мовчки простягнув їй назустріч руки. Вона ступила крок і упала йому на груди.

Скільки утішав людей у горі, скільки обнімав тендітних плечей, скільки приймав серцем чуже страждання, але ніколи не відчував такої муки, яку відчув, пригорнувши до себе цю жінку. І що більше — не хотів, щоб та мука скінчилася. Насилу відсторонив Мирославу й посадив на диван. Не здатний опанувати себе, пройшов до вікна, відвернувся від жіночого погляду й мовчки втупився у простір, у якому нічого не бачив.

— Я, Даню… я не сама прийшла, — несміливо обізвалася Мирослава. Провела пальцями по обличчю, витираючи сльози, але він того не бачив. — Я… мене твоя сестра попросила — у школі канікули, і я їздила додому, — говорила, ніби виправдовувалася. Варфоломій напружено вслухався у її голос, бо так мало чув, як вона говорила. — Твій батько дуже хворий — Ніна переказувала, що тобі треба приїхати.

— Чого? — вихопилося в нього.

Мирослава розгублено дивилася йому в спину.

— Але ж батько може померти, — сказала й пожаліла — Варфоломій повернув до неї обличчя, відчужене й сіре.

— Це тобі сестра сказала?

Вона мовчки кивнула головою.

— Я поїду… Після того як у неділю відслужу, — говорив, мовби переконував сам себе. — Дякую…

Більше в нього не знайшлося слів, і вона швидко підхопилася з дивана:

— Я піду.

Відчувала на собі його погляд, коли переходила подвір’я, і знову на очі навернулися сльози.

Про домівку Варфоломій згадував мало, а після смерті Маріуци туди зовсім не їздив. Тільки іноді напливали спогади, але й то у хвилини душевного неспокою. Зустріч із Мирославою затьмарила звістку про батька — більше думав про неї, ніж про те, що сказала. І, стомившись після недільної служби, не пішов за село на попутний транспорт, щоб швидше потрапити в райцентр, а вийшов уже тільки на вечірній автобус. І про те жалкував, бо в райцентрі не трапилося попутної машини й мусив просидіти ніч на вокзалі. Потім іще пересідав з автобуса на автобус, поки дістався до села. Йшов і дивувався, як воно старіло, ніби з роками вростало будинками в землю, сліпло порожніми вікнами й заростало глухою