Читати книгу - "Великий Мольн"

ви гадаєте. І нараз додала різко, грубо й сумно:

— Чого вам, зрештою, треба від мене? Чи ви, бува, не закохалися в мене — ви теж? І також збираєтеся посвататись?..

Я щось пробурчав. Сам не знаю, що я їй відповів. Може, сказав: «Так».

На цьому місці щоденник уривається. Далі йшли чернетки листів — нерозбірливі, безформні, покреслені… Непевні заручини!.. На прохання Мольна дівчина полишила роботу. Він готувався до весілля. Але знову й знову його охоплювало бажання відновити пошуки, ще раз піти по сліду свого втраченого кохання; він, мабуть, не раз зникав і, заплутавшись у трагічних суперечностях, силкувався в цих листах виправдатися перед Валентіною.

Розділ п'ятнадцятий

ТАЄМНИЦЯ

(продовження)

Потім знову починався щоденник.

Тут Мольн занотував спогади про свою поїздку вдвох з Валентіною до села — куди саме, не зазначив. Та, дивна річ, відтепер — може, з почуття сором'язливості — Мольн вів щоденник так безладно й недбало, та й писав так квапливо й нерозбірливо, що, відновлюючи цю частину історії, я змушений знову вести розповідь від свого імені.

14 червня. Коли Мольн прокинувся вранці в заїзді, у його кімнаті на чорній шторі палахкотіли запалені сонцем червоні візерунки. Внизу, в трактирі, голосно розмовляли, п'ючи каву, батраки; грубими словами, але досить мирним тоном вони лаяли одного зі своїх хазяїв. Безперечно, Мольн чув цей гамір іще крізь сон. Бо не одразу збагнув, у чому річ. Ця всіяна виноградними гронами, почервонілими під сонцем, штора, ці ранкові голоси, що долинали до тихої кімнати, — все це злилося воєдино й промовляло, що ти прокинувся в селі, що в тебе тільки-но почалися довгі веселі вакації.

Він устав, постукав у двері сусідньої кімнати і, не дочекавшись відповіді, прочинив їх. Мольн побачив Валентіну й зрозумів, звідки до нього прийшло це відчуття безтурботного щастя. Вона спала непорушно й тихо, як сплять птахи, навіть не чути було її дихання. Огюстен довго дивився на її дитяче личко із заплющеними очима, таке спокійне, що не хотілося будити й тривожити її.

Але Валентіна нараз розплющила очі й подивилася на Мольна.

Коли дівчина вдяглась, Мольн знову прийшов до неї.

— Ми заспали, — сказала Валентіна.

І одразу ж почала поводитися, як поводиться господиня в своєму домі.

Прибрала в кімнаті й почала чистити костюм Мольна, в якому той приїхав учора сюди. Коли ж узяла в руки його штани, зажурилася. Обидві холоші були внизу забрьохані багнюкою, що вже висохла. Якийсь час повагавшись, Валентіна, перш ніж узятися до щітки, обережно зішкрябала ножем цю кору.

— Так завжди робили хлопчаки в Сент-Агаті, коли треба було зчистити багнюку, — сказав Мольн.

— А мене навчила цього моя мати, — відповіла Валентіна.

… Саме про таку подругу, мабуть, і мріяв Великий Мольн, уроджений мисливець і селянин, мріяв до своєї загадкової пригоди в Маєтку.

15 червня. За вечерею на фермі, куди, на превеликий їхній жаль, їх запросили завдяки друзям, що відрекомендували Огюстена й Валентіну, як чоловіка й дружину, дівчина поводилася сором'язливо, наче молода.

На обох краях накритого білою скатертиною столу запалили свічки в канделябрах, наче на скромному сільському весіллі. Проте в кімнаті було темнувато, і щоразу обличчя, нахиляючись над тарілками, поринали в сутінь.

Праворуч від Патріса, сина господині, сиділа Валентіна, потім Мольн, який уперто мовчав, хоча за столом майже весь час зверталися до нього. Відтоді, як він, бажаючи уникнути пліток у цьому глухому селі, вирішив видати Валентіну за свою дружину, його не полишали жаль і гризота. Дивлячись, як Патріс, наче шляхтич, головує за столом, Мольн подумав: «Я мав би сьогодні сидіти на чолі столу в такій самій низькій пам'ятній для мене залі — на власному весіллі».

Поряд з ним Валентіна сором'язливо відмагалася від страв, що їх їй пропонували. Вона була схожа на молоду селянку. Щоразу, коли до неї зверталися, вона дивилась на свого друга і, здавалося, просила в нього захисту. Патріс довго й марно наполягав, щоб вона винила склянку вина, поки нарешті Мольн нахилився до неї й ніжно прошепотів:

— Треба випити, люба Валентіно.

Вона покірно випила. І Патріс, усміхаючись, привітав Мольна з такою покірливою дружиною.

Але Валентіна й Мольн і далі лишалися мовчазні й задумливі. Вони надто стомилися; після довгої прогулянки по розгрузлій дорозі в них змерзли намоклі ноги. До того ж юнак час від часу мусив казати:

— Моя дружино… Валентіно, моя дружино…

І щоразу, коли він глухо вимовляв ці слова перед незнайомими селянами, в цій темній кімнаті, йому здавалося, що він робить помилку.

17 червня. Друга половина цього останнього дня почалася погано.

Патріс і його дружина вирушили з ними на прогулянку. Ідучи по нерівних схилах, порослих вересом, пари розділилися. Валентіна й Мольн посідали на траву між ялівцевими кущиками.

Було хмарно, інколи вітер приносив краплі дощу. Близький вечір начебто мав присмак прикрості, присмак такої нудьги, що її не може розвіяти навіть кохання.

Вони довго сиділи в своєму сховку, прикриті гіллям, і майже не розмовляли. Потім небо прояснилося. І обом їм здалося, що тепер усе буде добре.

Вони завели мову про кохання. Валентіна не замовкала…

— Ось що обіцяв мій наречений — адже він був мов хлоп'я: обіцяв, що ми матимемо власний будинок, схожий на хатину, загублену посеред полів. «Вона вже готова, — казав він. — Ми приїдемо туди, наче повернувшись з далекої подорожі, ввечері, тільки-но споночіє, одразу ж після вінчання. І скрізь, на дорозі й на подвір'ї, будуть діти, зовсім незнайомі нам діти, вони сховаються в кущах і зустрічатимуть нас із радісними криками: «Хай живе молода!» Які нісенітниці, правда ж?

Мольн слухав з подивом і тривогою. В усьому цьому ніби чулося відлуння знайомого голосу. В тоні дівчини вловлювався невиразний смуток за минулим.

Але нараз Валентіна злякалася, що завдала Огюстенові болю. Вона рвучко повернулась до нього й лагідно мовила:

— Я хочу віддати вам усе, що в мене є, віддати те, що було для мене найдорожче в житті… І ви це спалите!

Дивлячись на Мольна пильно й заклопотано, Валентіна вийняла з кишені й подала йому стос листів — листів свого нареченого.

О, Мольн відразу ж упізнав знайомий дрібний почерк! Чому раніше він не здогадався? Це був Франців почерк, почерк мандрівного актора, почерк, який він бачив колись, читаючи сповнений розпачу лист, залишений у кімнаті Маєтку…

Вони йшли тепер по вузькій стежці, що стелилася між стокротками й високою травою, освітленими надвечірнім сонцем. Усе це так приголомшило Мольна, що він іще не розумів,