Читати книгу - "Фіаско"

дистанційно керований посол, вручив Квінті «вірчі грамоти». «Посол» слав ці листи у вигляді лазерних сигналів, здатних пробити шумову оболонку планети; цим аж занадто ясним кодом він підказував квінтянам, як вони можуть установити з ним контакт. Орбітер безперервно передавав цю програму кількасот разів. У відповідь — німе мовчання.

Зміст послання що три тижні змінювали всіма можливими способами — реакції ніякої. Потужність променя було збільшено, лазерна голка ходила по всій планеті — в інфрачервоних променях, в ультрафіолетових, модульована й так і сяк. Планета не відповідала.

Тим часом «Посол» зібрав багато відомостей про зовнішній вигляд Квінти. На континентах помічено агломерації розміру великих земних метрополій. Однак уночі їх ніщо не освітлювало. Ці зірчасті утворення з кущистими відгалуженнями виявились напівметалевими. Од відгалужень ішли прямі лінії, ніби комунікаційні артерії. Однак по них ніщо не рухалося. Що чіткішими були зображення («Посол» потроху обертався на шпигуна), то більше спростовувались припущення землян. Виявилось, що лінії — не дороги й не трубопроводи. Територія між ними часто нагадувала лісові масиви. Ці позірні ліси складали безліч блоків правильної форми з розчепіреним пагінням, їхнє альбедо дорівнювало майже нулеві: вони поглинали понад 99 відсотків сонячного світла, яке падало на них. Через те вони скидались на фоторецептори.

То, може, Квінта поглинула й «вірчі грамоти», сприйнявши їх як енергетичну поживу, а не як інформацію? Невидимий досі на тлі сонячного диска «Посол» послав усе, що в ньому було закладене. Інфрачервоними променями він передавав «грамоти», в сто разів перевищуючи радіацію Сонця. Найвірогідніше — цим когезійним світлом він вивів з ладу поглиначі хвиль, отож якісь технічні бригади мали б помітити аварію та її причини. Рано чи пізно фахівці вищого рівня мали б розпізнати сигналізаційну природу проміння. Але знову минали дні за днями, а нічого не змінювалося. Знімки нічної й денної півкулі планети тільки посилили їхню загадковість. Після заходу сонця ніщо не розсіювало темряву — обидва великі континенти, які виринули з океану, зі стрімкими, засніженими гірськими кряжами, виблискували вночі тільки під примарним світлом полярного сяйва, проте й це сяйво, яке перетоплювало безхмарні полярні льоди в примарне зелене золото, не блукало де завгодно, а ніби величезною невидимою рукою було спрямоване проти руху Квінти. Ні на внутрішніх морях обох континентів, ні в океані не виявлено жодного корабля; панувала непорушність і на розгонах прямих ліній, які стрімко перетинали «лісисті» рівнини та нагромадження скелястих хребтів; отже, вони не могли служити комунікаційним цілям. З океану південної півкулі здіймалися згаслі вулкани начебто теж незаселених архіпелагів, незліченними намистинами розсипаних по його безмежних водах. Єдиний континент цієї півкулі біля самого полюса був укритий величезним льодовиком. З тьмяного срібла його вічних снігів виростали самотні скелясті верхи, шпилі восьмитисячників, закутих у крижаний панцир. У смузі тропіків, під обручем замерзлого кільця, день і ніч шаленіли тропічні бурі, і їхні громові розряди фіолетовими розбризками посилювала крижана площина небесного персня, що, ніби дзеркало, крутився з карколомною швидкістю. Не було ні слідів цивілізаційної метушні, ні портових міст у гирлах великих річок, а гірські улоговини були вкриті вигнутою металевою бронею, що зовні нічим не відрізнялась од природної скелі; не було авіаруху також біля оточених низькими будівлями гладеньких бетонованих космодромів, яких виявлено близько сотні… Все це неспростовно доводило, що якесь віковічне лихо загнало квінтян у підземелля, звідки вони мусять спостерігати за небесними просторами й Космосом металевим зором радіоелектроніки.

Термічні виміри виявили в Норстралії й Гепарії з’єднані між собою «підземними» розгалуженнями термічні плями, схожі на печерні міста. Однак тонкий аналіз їхнього випромінювання мовби спростовував це припущення. Всі ці плями, кожна з яких сягала сорока миль у діаметрі, відзначалися дивним градієнтом випромінюваного тепла: найгарячішим був центр, а джерело тепла перебувало під літосферою на межі з мантією. Невже квінтяни черпають енергію з розтоплених надр своєї планети? Величезні, геометричне правильні території, — їх спочатку було сприйнято за сільськогосподарські угіддя, — насправді являли собою скупчення мільйонів конічних головок: мов керамічні гриби, висаджені на десятках кілометрів. Передавально-приймальні радарні антени — заявили нарешті фізики. Планета в хмарах, бурях, циклонах мовби навмисне завмерла й причаїлася, зачувши невмовкаючий голос сигналізації, яка просила хоч якось відгукнутись.

Спостереження, що мали виявити сліди історичного минулого, — руїни міст, якусь культову архітектуру, святилища, піраміди, стародавні столиці, — не принесли вартих уваги результатів. Якщо війна спустошила планету або якщо людські очі не вміли всього того розпізнати, шукаючи земних аналогій, то мостом, перекинутим понад цією чужістю, могла бути тільки інженерна діяльність квінтян. Отож почали шукати установок, певна річ, гігантських, здатних викидати океанічні води в космічний простір.

Розташування цих установок вдалося вирахувати. За напрямком обертання льодового кільця довкола екватора можна було визначити місце планетних водометів. Однак і тут плани шукачів розладнав фактор, який ускладнював розпізнання цих установок: їх було розташовано на берегах океану — в смузі, над якою оберталося скуте морозом кільце, але від постійного тертя кільця об розріджену атмосферу там не вщухали бурі та зливи, тому всі спроби збагнути методи, до яких удалися інженери Квінти в минулому столітті, щоб стріляти морями у вакуум, скінчилися крахом.

Численні фотографії екваторіальної смуги, хоч і заповнили вщерть архіви корабля, однак мали не більшу цінність, ніж плями на таблицях тестів Роршаха. Незрозумілі контури зірчатих утворень, що часто повторювались на континентах, люди могли тлумачити як завгодно, не обмежуючи своєї земної фантазії. ГОД виявився безпорадним проти тисяч цих знімків, й астронавти збагнули, що машина, призначена для нібито цілком об’єктивного аналізу інформації, перебуває під впливом зашкарублого антропоцентризму. Ми нічого не довідалися про невідомий Розум, зауважив Накамура, натомість побачили, які міцні узи розумової спорідненості зв’язують людей з комп’ютерами. Невідома цивілізація, розташована трохи не на відстані випростаної руки, наче знущалася з безпорадних дослідників. Пришельцям скрізь увижалися підступні пастки, немовби для когось — але для кого? — дуже важило кинути їм сповнений надії виклик та ще й у самому кінці дороги, біля мети. Ті, кого мучила ця думка, таїлися з нею, щоб не заразити товаришів поразництвом.

Після семисот годин марної дипломатії Стіргард відважився послати на Квінту першу ракету — «Гавриїла». «Посол» дав сигнал про це за сорок вісім годин до старту, повідомляючи квінтян, що цей зонд, не оснащений жодною зброєю, здійснить посадку на Гепарії — великому північному континенті, за сто миль від зірчастої забудови; в пустелі з безпілотним посланцем гепарійці зможуть порозумітись машинною мовою.

Незважаючи на те, що планета не відповіла й на це звернення, «Гавриїла», двосегментну ракету з мікрокомп’ютером, який, крім стандартних програм контакту,