Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

ніхто й не вимагав цього, бо ж охочих пустити ворожу кров було чимало. Однак тепер він з якимось дивним, незворушним спокоєм міг дивитися, як повстанці змушують своїх бранців стрибати живими в колодязі, закидають їх зверху камінням, радіючи передсмертним зойкам. Або — як комісарів насаджують на вила, піднімають і ставлять на городах чи просто серед поля, неначе опудала. А ще слухати, скільком комуністам забили роти зерном, щоб ті, нарешті, понаїдалися чужого добра.

Шеремет знав: це війна. Інакше не буде. Сама вона тепер диктує закони. Люди розлючені, ненавидять чужу владу, яка, ніби навмисне, не хоче стати бодай трошки своєю, домовитися, говорити з українцями без зброї та звірячого насильства. Червоним дали рішучу відсіч, зважаючи на те, як вони самі поводилися з людьми не лише в селах, а й у містах. Різниця в тому, що містяни, глибоко буржуазні навіть у провінції, досі не готові стати такої лютою, збуреною, некерованою стихією, на яку обернулося село.

У людей брутально забирали їхнє добро.

Вони лишалися голодні.

Ставали жертвами збройного пограбування — кримінального злочину, з яким до революції боролася влада силами поліції.

Тепер грабіжники дістали по заслузі від своїх жертв.

І все ж, дивлячись на зігнаних до дніпрової кручі комсомольців, Шеремет згадав великий київський похорон минулої весни. Тоді, в березні, місто ховало багатьох жертв російського більшовицького терору, та серед них були й зовсім молоді хлопці, закатовані й страчені на пагорбах уздовж Дніпра, біля Аскольдової могили. Тіл вони з Лідою не бачили, зате наслухалися в натовпі про те, якою страшною смертю померли ті юнаки.

Ось чому він, чекаючи на вирок Зеленого, хотів, щоб цих комсомольців, яких однаково не помилують, лише розстріляли — урочисто й швидко.

Отаман цього разу не сходив з коня. Випростався в сідлі, розправив плечі, дочекався, поки гамір трохи вщухне. Заговорив голосно:

— Я встиг почути від людей, хто з вас, комісарських служок, грабував і палив у Трипіллі хати! За це всяк заслуговує на смерть і своє дістане! Але так само знаю: не всі ви, прийшовши сюди, брали участь у погромах та грабунках. Певен, що такі хлопці помилилися. Повірили жидівському брехові, думали — прийшли сюди воювати за праве діло. Це все сталося тому, що ви записалися в той комсомол, не вірячи в Бога. Я людина побожна. Тільки я не Господь, і не мені вершити долю тих, хто відвернувся від православної віри. Ви, комсомольці, можете не вірити. Бог усе й усіх бачить. Отже, він і судитиме тепер, хто з вас заслужив на справедливу кару, а хто заблукав, помилився, не зрозумів нічого, бо ще дуже — дуже молодий.

Сірий кінь під отаманом тупцяв, перебираючи ногами. Зелений легенько стиснув його острогами, пустив клусом по колу, витримавши невелику паузу, а тоді звернувся вже до людей:

— Нехай вони по черзі стрибають з кручі! Будемо бити на льоту! Хто долетить живий до води — битимемо в Дніпрі! Хто вибереться на цей берег — заб'ємо на березі! Бог усе бачить, він розсудить, кого лишати живим! Усяк, хто добереться до лівого берега, може йти на всі чотири вітри! Слово даю: не чіпатимуть. І хай пам'ятає, безбожник: так розсудила сила, яка стоїть над нами й мудріша за нас. Але якщо врятований небом не замислиться, якщо, повернувшись додому, не випишеться з комсомолу, а знову візьме нагана й убиватиме українців — Бог це бачитиме! З таким убоїськом ми зустрінемося дуже скоро, і я сам, оцією рукою, покараю його на смерть! Ви згодні з цим, люди?

Йому відповів хор схвальних вигуків. Шеремет не мав жодного сумніву, що отамана підтримають, хоч і не знав ще, як самому ставитися до його волі. Її б, щиро кажучи, мабуть, можна було назвати соломоновою[31], коли б Зелений і справді опинився на слизькому, не знаючи, що робити з бранцями.

Відчув раптом на собі погляд збоку.

Рвучко повернув голову й зустрівся очима з Дзюбою, який чомусь опинився неподалік. Артемові здалося, що Яків проштовхувався вперед. Однак той, навпаки, намагався вибратися з натовпу, вигодивши момент, коли на нього та його дивні маневри ніхто не звертатиме увагу.

Шеремет так само не чіплявся б поглядом ні за кого іншого.

Але ж то був Дзюба.

Погляди на мить зустрілися. Яків відвернувся, хутко зник у юрбі. Артем, таки запідозривши неладне, закусив губу й вирішив не зводити з нього очей.

Та враз пролунали перші постріли, змішані з криками.

Шеремет глянув на кручу — й стало не до Дзюби.

Комсомольці, підбадьорюючи себе галасом, стрибали з неї вниз, а зеленівці, серед яких у перших лавах Артем розгледів Сивого, стріляли навздогін, швидко перезаряджаючи рушниці та гвинтівки. Повітря враз наповнилося передсмертними зойками. Їх перекрикували радісні вигуки: щоразу, коли куля влучала в жертву, натовп тріумфував.

Ті ж, хто ще не наважився випробувати долю, боязко й нерішуче тупцяли на місці. Кілька комсомольців рвонули відчайдушно, немов у бій, останній та рішучий. Їх зустріли пострілами й шаблюками. Кров бризнула з — під гострих лез, окропивши кручу. Видно, не бажаючи більше чекати, зеленівці з клинками напереваги посунули на приречених, і той, хто до останнього не наважувався стрибнути, падав порубаний.

Страта майже відразу обернулася на різню.

Шеремет пошукав і знайшов поглядом отамана. Зелений стежив за всім, до чого сам закликав з незворушним спокоєм.

Артем відступив далі, даючи дорогу тим, хто нетерпеливився взяти участь у розправі. Але геть не пішов — спустився трошки нижче, наблизився до берега, не такого стрімкого, як біля кручі. Тут народу було менше, звідси Шеремет міг бачити все, що відбувалося.

Комсомольці відчайдушно стрибали вниз, а їм услід гриміли постріли, часто — густо не вбиваючи відразу на смерть. Тож підстрелені падали або в Дніпро, марно силкуючись утриматися на поверхні й швидко йдучи на дно, або розбивалися об берег, не долетівши. Тих, що з останньої сили ще повзли до води, добивали вже напевне. Та декотрі все ж таки пірнали, виринали й починали судомно гребти, намагаючись дістатися рятівного протилежного берега. Кулі сипалися їм услід, збиваючи фонтанчики, пролітали над головами, змушуючи пірнати, а коли голови знову витикалися поверх води, неминуче влучали в них.

За якусь мить Дніпро почервонів від крові.

Шеремета знову ніби щось підбило: він зачепився поглядом за хлопця на кручі, який, перш ніж стрибнути, перехрестився широко й неоковирно. Видно, слова Зеленого про Божий суд вплинули на нього: заручившись бодай такою підтримкою, бранець кинувся вниз, рятуючись від повстанця з шаблею напоготові. Вода