Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

прийняла хлопця живим, він виринув і, розваживши трохи, занурився не дуже глибоко, віддавшись на волю течії, що понесла його вниз, обгинаючи кручу.

Коли б увага стрільців була прикута тільки до цього хлопця, то його б неодмінно підстрелили. Хитрощі ворога, його боротьба за життя додавали азарту й розпалювали. Та поки що втікачеві таланило, бо й без нього було в кого стріляти. До того ж перші поодинокі щасливці вже дісталися рятівного лівого берега, квапливо ховаючись у верболозі. Тим часом утікачеві таки пощастило проминути небезпечне місце. Течія відносила його щораз далі від людських очей.

Шеремет, ще не знаючи, навіщо він це робить, оминув людський натовп, що купчився коло краю урвища, й рушив туди, куди повертала бистра вода. Прискоривши крок, він досить швидко обійшов кручу. Тепер з натовпу його вже ніхто не міг бачити. Тут так само коло води росли верболози.

Попереду враз замаячіла до болю знайома постать. Розгледівши Дзюбу навіть здалеку, Артем присів, розуміючи, що з берега його можна легко помітити. Проте Якова, здається, хвилювало зовсім інше: видивляючись між заростями, він обережно пробирався до води. Коли зник з очей, Шеремет перебіжками, під супровід залпів з крутого берега, проскочив за ним. Намагався рухатися нечутно. Стрілянина вкупі з галасом несподівано стали йому в пригоді, і він непомітно дістався до прибережних кущів. Просунувся ще трохи. Завмер, дослухаючись.

— Греби сюди, дядьку, — почулося спереду.

Перше, що майнуло, — Дзюба помітив його, гукає. Але тут — таки долинуло слабеньке:

— Не вбивайте! Не стріляйте!

— Здався ти кому! — гримнуло у відповідь. — Нема слуг уже, сам, паняй!

Хлюпнуло, потім ще раз, уже ближче. Шеремет витяг револьвера, поки ще не знаючи, чи знадобиться. Яків, здається, так захопився справою, що зовсім перестав зважати на звуки довкола себе. Обережно просунувшись ще трохи вперед, Артем побачив, як Дзюба, зайшовши у воду по коліна, простягає руку тому самому щасливцю.

Перехрестився ж він, згадав Шеремет. Ось і не вір після цього в Бога…

— Добре плаваєш, дядьку, — буркнув тим часом Яків.

— А ви?.. Ви не?.. — комсомолець дістався мілини й тепер сидів у воді, важко дихаючи й не кваплячись вилазити. — Стріляти… не?..

— Здався ти, — повторив Дзюба. — Оце стою тут, наче рибалю. Кого вловлю, кого винесе — такий і вилов буде, — і пояснив уже інакше, заспокійливо: — Не бійся. Чув: отаман казав — хто випливе, того помилує.

— Хіба на цей берег?..

— Та посидь, віддихайся. Я покараулю. І пливи собі, куди треба. Тільки той, дядьку, не барися. Бо, бач, зараз — так із вами, потім — інакше.

— Пускаєте?

Комсомолець ще не вірив. Але Шереметові теж вірилося важко.

— Не за очі твої красиві. Як дістанешся до…

Збоку, зовсім близько, хруснуло: хтось рішуче пробирався сюди, йшов на голоси. Дзюба роздратовано виматюкався, скинув гвинтівку, клацнув замком і рикнув:

— Бігом! Катай звідси!

Двічі просити не довелося. Комсомолець, ніби відчувши враз друге дихання, відштовхнувся від дна, відчайдушно замахав руками, розбризкуючи воду з таким шумом, що викрив себе остаточно. За мить з — поза кущів виринув, сопучи, розхристаний Семен Середа з манліхером напереваги.

— Стій! Ану, назад! Стій, комса! — ревонув на всю силу легенів, намагаючись прицілитися в плавця.

Тут Дзюба утнув дивну штуку. Ступив два кроки праворуч, затуляючи Середі весь огляд, водночас сам притис приклад гвинтівки до плеча і почав водити дулом, ніби ловить утікача на мушку. Але зі свого місця Шеремет чітко бачив: Яків цілився вище. Пальнув, посилаючи кулю над головою плавця. Знову клацнув замок. Ще постріл.

Голова комсомольця зникла під водою.

Артем уже бачив, як вправно плаває хлопчина. До того ж вишні сили надумали, мабуть, уберегти нині саме його.

— Ах ти ж гнида! — заволав Семен, і тепер дуло його гвинтівки дивилося на Дзюбу.

— Ти чого, дядьку?

— Здавай зброю!

— Чого ти, чого?..

Яків розвертався до Середи неквапом, постаючи таким собі вайлуватим вусанем, яким його вже звикли бачити повстанці. Звісно, він міг обдурити Семена. Але не Шеремета. Уже знаючи гадючу натуру того, хто мимоволі зробився його злим генієм, Артем не мав жодного сумніву: Дзюба стрілятиме. Байдуже, що спонукало його врятувати комсомольця і про що збирався його попросити. Здійснити свого наміру йому не вдалося, тож тепер треба знищити свідка.

— Е! — озвався Шеремет, не маючи ще жодного плану, і ступив наперед, удаючи з себе заклопотаного. — Чого ви?

— Зрадник! — вигукнув Середа, зрадівши його появі. — Я сам бачив!

— Де зрадник?

— Ось він! Дзюба! Із чека втік, ти ж сам знаєш! Я тут берегом ходив, виглядав, щоб ніхто з комсюків не виліз! Коли це — ніби хтось балакає! А потім ця паскуда його пускає!

— Кого?

— Що ти мелеш, дядьку! — озвався Яків. — Чув дзвін, та не знає, де він?

— Усе я знаю! — не відводячи дула від Дзюби, хлопець повернувся до Артема: — Хай отаман судить тут — таки, на місці!

— До сраки! — гаркнув Дзюба. — Нічого ти йому не розкажеш, малий! Так тобі Зелений і повірив!

— Нам двом повірить! — ще трохи — і Семен міг утратити над собою контроль від збудження. — Лікарю, ти ж бачив!

Спокуса згадати Якову розстріл мирних людей посилилася, як ніколи. Мабуть, це читалося в Артемовому погляді. Дзюба зустрівся з Шереметом очима й відразу все зрозумів. Його лице посіріло, губи стислися.

Зараз він, напевне, думав, у кого стріляти.

Але тут у Артемовій голові сплив інший спогад: початок травня, він з наляканою мало не до смерті Марусею, червоні довкола і бричка, що її вчасно підігнав Яків. Правда, він у когось її вкрав і складав туди награбоване…

— Кидай гвинтаря, падлюко! — Середа вже наказував.

— Охолонь!

Сказане далося Шереметові важко. Та вилетіло легко.

— Ти чого? Ти мені?

— Не пнися, Семене. Не гарячкуй.

— Ах ти ж…

Тепер дуло цілилося Артемові в груди.

— Я… я…

— Охолонь, — Шеремет вів далі й досі не вірив сам собі: — Не ти один розумний такий. Я так само подумав: що, як хтось та й вибереться. За кожним з берега не вгледиш. У всіх нас тут один клопіт — хлопці. За те, що Дзюба служив у чекістів, отаман його ніби пробачив. А тільки що він виловлював комсюка з води. Ти, Семене, зчинив ґвалт — Яків відвернувся. Той спритник шубовснув у воду. Дзюба застрелив його, сам бачив.

— Хіба?

Середа далі наставляв дуло на Артема, та манліхер уже хилився нижче.

— Аякже! Уважний ти, хвалю! Тільки де не добачиш, там добрешеш.

Артем старався, щоб голос його звучав добродушно.

— Стріляв, кажеш?

— Ти ж сам бачив!

— Мимо смалив!

— Хіба? —