Читати книгу - "Біле Ікло"

180
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 92
Перейти на сторінку:
на полювання.

Плече у вовчука досі боліло від страшної рани, і він ще довгенько шкутильгав. Але його ставлення до світу за цей час дуже змінилося. Він став набагато впевненішим і відважнішим, аніж був до сутички з риссю. Вовчук переконався, що життя суворе: він бився; його зуби впивались у живе тіло ворога; він залишився живий. І це додало йому сміливості, в ньому загорівся азарт, якого він раніше не знав. Він переміг страх і вже не боявся дрібних звірів, але невідоме з його таємницями й жахами, як і раніше, висіло над ним і гнітило його.

Юний вовк ходив із матір’ю на полювання, багато разів бачив, як вона вбиває дичину, й сам брав участь у цьому. Так поступово він починав осягати закон здобичі. Всі живі істоти поділяються на дві породи: його власна й чужа. До першої належить він із матір’ю, до другої — всі інші істоти, що здатні рухатися. Та й вони дуже різні. Серед них виділяються дрібні хижаки й нехижаки, що їх убивала й поїдала його порода; великі хижаки, котрі вбивали й поїдали його породу, якщо вона перша не вбивала й не поїдала їх. Із такого поділу складався закон. Мета життя — пожива. Сутність життя — здобич. Життя одного виборюється ціною життя іншого. Все живе у світі поділяється на тих, хто їсть, і тих, кого їдять. І закон цей велів: їж, або з’їдять тебе. Вовчук не міг ясно й чітко сформулювати цього закону й не намагався робити якихось висновків. Він і не думав про нього, а просто жив згідно з ним.

Дію цього закону вовченя бачило в усьому. Воно з’їло пташенят куріпки. Яструб з’їв їхню матір і хотів з’їсти саме вовченя. Пізніше, коли воно підросло й стало вовчуком, йому захотілося з’їсти яструба. Він з’їв мале рисеня. Мати-рись з’їла б його, якби її саму не вбили й не з’їли. І так було без кінця й краю. Все живе навколо вовченяти жило за цим законом, крихітною частинкою якого він був сам і якому корився. Він був хижаком. Його поживою було живе м’ясо, що тікало від нього, злітало в повітря, лазило по деревах, ховалося під землю або ставало з ним до бою, а часом змушувало його самого втікати.

Якби вовчук умів мислити, як людина, він, можливо, дійшов би висновку, що життя жорстоке, а світ — арена, де, прагнучи поживи, всі переслідують одне одного, полюють один на одного, поглинають один одного; арена, де ллється кров, де панує жорстокість, сліпа випадковість і нескінченний хаос.

Але вовченя не думало як людина і не вміло узагальнювати. Взявши собі щось за мету, воно тільки те й мало на думці, тільки цього й домагалося. Крім закону поживи, в житті вовчука було безліч інших, менш важливих законів, і їх також треба було знати й їм-таки коритися. Світ був переповнений несподіванками. Життя, що вирувало в ньому, енергія, що нуртувала і рвалася з нього, потуга, що грала в його розвинених м’язах молодецьким завзяттям і силою, були невичерпним джерелом вовчого щастя. Гонитва за здобиччю наповнювала його трепетом від утіхи, й це радісне тремтіння збуджувало юну плоть. Навіть жорстокість боїв наповнювала всю сутність вовчука радісним трепетом, а жахи й таємничість невідомого тільки додавали його життю повноти.

Крім цього, життя дарувало йому безліч інших приємних відчуттів. Повний живіт і солодка дрімота на сонечку були вовченяті винагородою за старанну працю, та й сама праця тішила його не менше. І вовченя жило в злагоді з природою, прийнявши навколишнє вороже оточення, в якому вчилося виживати. Повне молодих сил, воно було щасливе й страшенно пишалося собою.

Частина третя

Розділ перший

Творці вогню

Це сталося несподівано, й тільки з його провини та через його безтурботність. Забувши після вдалої ночі полювання про обережність і безпеку, вовченя вилізло з печери й побігло до струмка добре знайомою стежиною, яку воно вивчило з перших своїх кроків у новий світ, стежиною, якою стільки разів бігало без клопотів і турбот.

Вовченя спустилося стежкою до сухої сосни, перетнуло галявину й побігло між деревами, аж зненацька побачило й почуло щось незнайоме. Перед ним мовчки сиділо навпочіпки п’ятеро живих істот, яких йому ще зроду не доводилося бачити. Це була перша зустріч вовченяти з людьми. Вони не підхопилися, не ощирили зубів і не загарчали на нього. Вони непорушно сиділи навпочіпки, зберігаючи лиховісне мовчання.

Вовченя від несподіванки заклякло на місці. Підкоряючись уродженому інстинкту, воно, не замислюючись, мусило б кинутися навтьоки, рвонути від них прожогом, але раптом ним заволоділо зовсім інше, протилежне, невідоме досі почуття, що змусило покірно зупинитися й трепетно завмерти на місці. Приголомшене, воно враз відчуло незнану досі силу і владу, щось цілковито далеке й незбагненне. Усвідомлення власної меншовартості гнітюче тиснуло й позбавляло його здатності рухатися.

Вовчук ніколи ще не бачив людини, але інстинктивно збагнув усю її могутність. Десь із глибин свідомості його інтуїція говорила, що ця жива істота виборола собі право першості, владу над усіма іншими мешканцями Дикої Землі. Він дивився тепер на людину не тільки своїми очима, а й очима всіх своїх предків, що сновигали в темряві навколо незліченних зимових стоянок, придивлялися з безпечної відстані, зачаївшись у гущавині, до дивної двоногої істоти, володаря над усім живим. Вовченя опинилося в полоні у своїх предків, у полоні побожного страху й поваги, породжених віковою боротьбою й досвідом багатьох поколінь. Спадковість узяла верх над вовком, що був усього-на-всього вовченям. Аби він був старшим, він, звісно, втік би. Але зараз він припав до землі, скутий жахом і готовий виявити ту покору, з якою його далекий предок прийшов до людини, щоб погрітися біля розпаленого нею багаття.

Один з індіянців підвівся, підійшов до вовченяти й нагнувся над ним. Вовчук ще нижче припав до землі. Невідоме нарешті втілилось у плоть і кров, наблизилося до нього й простягло руку, щоб схопити його. Шерсть вовченяти настовбурчилася, губи здригнулися, оголивши маленькі ікла. Рука, що нависла над ним, як доля, на мить затрималась, і людина сказала, сміючись:

— Вабам вабіска іп піт та! (Дивіться! Які білі ікла!)

Інші голосно засміялися й почали підбивати індіянця, щоб він узяв вовченя. Рука опускалася нижче, а в звіряті завирувала боротьба двох інстинктів: один штовхав скоритися інший поривав до боротьби. Врешті вовченя пішло на угоду із самим собою. Воно дослухалося

1 ... 50 51 52 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біле Ікло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Біле Ікло"