Читати книгу - "Чорний Загін"

і моя стріла летить. Несвідомо, я погладив подарунок Гобліна. Я ловив себе на тому, що постійно торкався амулета.

Ловець Душ затрусився, як мокрий пес, повернувся до тями.

-- Пішли, -- сказав, не дивлячись на нас, махнув рукою і рушив уперед.

Ворон повернувся.

-- Сонечко, негайно повертайся! – крикнув він. – Я кому сказав. Йди!

-- Гадаєш, вона тебе чує? – запитав я, оглядаючись на дитину, що стояла в темних дверях.

-- Вона, ні. Але Капітан чує. Ходи. – Він різко кивнув. На мить з’явився Капітан. Сонечко зникла. Ми рушили за Ловцем Душ. Ворон пробурмотів щось під носом. Було видно, що він переживає за малу.

Ловець Душ рушив бадьорим кроком. Ми залишили позаду казарми, Паничі, потім подалися полями. Ми йшли не оглядаючись. Він привів нас у доволі великий гай на відстані кількох пострілів з лука від стін міста. Потім на поляну в самісінькому серці гаю. Там, на березі струмка, розтягнений на грубій дерев’яній рамі висотою в тридцять сантиметрів, розмірами два з половиною на три метри, лежав зношений килим. Ловець Душ щось промовив. Килим смикнувся, трохи позвивався, а тоді туго натягнувся.

-- Ворон, сідай сюди, -- він вказав на правий, ближчий до нас, край. – Док, сюди.

Вказав лівий край.

Ворон обережно поставив ногу на килим, здивований, що той не завалився під ним.

-- Сідай, -- Ловець Душ усадив його, схрестивши ноги і поклавши зброю поряд з ним на краю килима. Те саме він повторив зі мною. На моє здивування килим виявився твердим. Я почувався, немов сидів на столі.

-- В жодному випадку не рухайтеся, -- попередив Ловець Душ, вмостившись поперед нас, трохи дальше за середину килима. – Якщо втратимо рівновагу – впадемо. Зрозуміло?

Не дуже, та я погодився з Вороном, коли той сказав “так”.

-- Готові?

Ворон знов сказав “так”. Гадаю, він знав, що відбувається… для мене ж це було цілковитою несподіванкою.

Ловець Душ поклав руки по боках, долонями вгору, промовив кілька дивних слів і повільно підняв руки. Я зойкнув і нахилився. Земля почала віддалятися.

-- Сиди спокійно! – гаркнув Ворон. – Хочеш нас повбивати?

До землі було всього лиш два метри. Поки що. Я випрямився і заціпенів. Однак я повернув голову, щоб перевірити якийсь рух в кущах.

Так і є. Сонечко. З відкритим від здивування ротом. Я перевів погляд вперед, стиснувши лук так міцно, що мені здалося, ніби я витиснув у ньому відбиток своєї руки. Мені захотілося доторкнутися до амулета, але я не смів поворухнутися.

-- Ворон, ти подбав про Сонечко? На випадок, якщо…

-- Капітан догляне за нею.

-- Я забув домовитися з кимось про Літописи.

-- Від тебе аж пре оптимізмом, -- саркастично промовив Ворон. Я мимоволі здригнувся.

Ловець Душ щось зробив. Ми плавно піднялися над верхівками дерев. Холодне повітря з шумом пролітало повз нас. Я поглянув убік. Ми були на висоті щонайменше п’яти поверхів і продовжували здійматися вгору.

Зірки закрутилися в нас над головами, коли Ловець змінив курс. Вітер посилювався, аж поки нам не здалося, що ми летимо назустріч бурі. Я нахилявся щораз більше вперед, побоюючись, що мене здує з килима. Позаду мене не було нічого, крім падіння з стометрової висоти і різкого удару об землю. Мої пальці гарячково стискали лук.

Принаймні, я довідався одну річ. Як Ловцю вдавалося з’являтися так швидко, де б він не був у момент, коли ми з ним зв’язувалися.

Під час подорожі панувала тиша. Ловець був зайнятий, витворяючи чудеса, щоб утримати нашого скакуна в повітрі. Ворон замкнувся в собі. Я теж. Я був переляканий до смерті. Не знаю, як Ворон, та в мене скрутило живіт.

Зорі почали згасати. Обрій на сході посвітлів. Під нами показалася земля. Я ризикнув поглянути вниз. Ми летіли над Захмарним Лісом. Ще трохи посвітліло. Ловець буркнув щось, поглянув на схід, а тоді на простір, що тягнувся перед нами. Здавалося, він до чогось дослухався, потім кивнув.

Килим задер ніс. Ми набирали висоту. Земля загойдалася і почала зменшуватися, аж поки не стала схожою на карту. Повітря зробилося ще холоднішим. В животі в мене й далі крутило.

Далеко з лівого боку я зауважив чорний шрам у лісі. Це був знищений нами табір. Тоді ми влетіли в хмару і Ловець сповільнив політ.

-- Можна трохи розслабитися, -- сказав він. – Ми п’ятдесят кілометрів на південь від Кульгавого. Він віддаляється від нас, але ми швидко наздоганяємо його. Приземлимося, коли наблизимося до нього на відстань, на якій він зможе відчути мене.

Він говорив діловим жіночим голосом. Я почав щось казати, та він обірвав мене.

-- Тихо, Док. Не відволікай мене.

Ми провели в хмарі дві години, невидимі та самі неспроможні нічого побачити. Тоді Ловець сказав:

-- Пора опускатися. Хапайтеся за раму і тримайтеся щосили. Може трохи закрутитися голова.

Раптово ми рухнули вниз. Ми летіли, як камінь скинутий у провалля. Килим почав повільно обертатися. Видавалося, що ліс крутиться під нами. Тоді килим почав гойдатися вперед і назад немов пір’їнка, що падає. За кожним разом, коли він нахилявся в мій бік, я ледь не перекидався через край.

Якби я добряче крикнув, мені б полегшало, та не личило робити це в присутності таких людей, як Ворон і Ловець Душ.

Ліс наближався. Невдовзі я вже міг розрізнити окремі дерева… коли відважувався поглянути вниз. Нас чекала смерть. Я був впевнений, що ми промчимо крізь крони дерев і гахнемося об землю з висоти п’ятнадцяти метрів.

Ловець щось сказав, проте я не почув що саме. Та й зрештою він розмовляв з килимом. Килим поступово перестав гойдатися і крутитися. Тепер ми