Читати книгу - "Вітер часу"

Той зібрався за п’ять хвилин і вони з Мар’яною поїхали. Повернувся Толік за півгодини. Іван приготував сніданок, холодильник був забитий продуктами.

Дощ припинився, Іван пішов подивитись на Камден – маркет, ринок, який був недалеко від їх будинку і займав площу старої стайні і будинки поблизу неї.

На ринку продавався кітч, який носять, головним чином, панки. Різнокольорової молоді було повно, вони розглядали прикраси і сороміцькі картини, муляжі фалосів, дівчата, сміючись, фотографувалися біля них. Ринок мав аромат індійських прянощів, повсюдно продавались якісь речі, що мали відношення до езотерики. Входів і виходів до ринку безліч, лабіринти, заповнені секонд-хендом, пролягали на першому і другому поверхах будинків. Речей багато, є на що подивитись, та нема що купувати, бо нічого з цього не було потрібно Іванові. Хіба що красиві шліфовані камінці з агату, сердоліку, малахіту, аметисту, тигрячого ока, які привозять з Індії і продають досить дешево. Ще Іванові сподобались індійські, пакистанські і тайські харчевні під навісами ринку, де привітні східні дівчата запрошували покуштувати привабливі на вигляд страви з рису, овочів і шматочків м’яса.

Ввечері повернулась з роботи Мар’яна, вона і Толік занесли сумки, повні їжі і пляшок коняку, горілки і віскі.

– Сегодня заработала триста фунтов, – похвалилась вона. – На тебе на сувениры.

І подала Іванові 40 фунтів. У нього були свої двісті, які він привіз з Польщі, але гроші узяв і подякував.

Сіли вечеряти – Саша, Мар’я, Толік, Єгор, Іван і Артурчик. Місця за журнальним столом усім не вистачило, сиділи і на канапі, тримаючи тарілки на колінах. Розповідали, хто про що.

– Послезавтра уже Новый год. Ты что хотел бы сделать до отъезда? – звернулась Мар’я до Івана.

– Ну, взагалі, я не тільки вас хотів побачити, мені треба зібрати деякі матеріали для моєї роботи.

– Сейчас не самое лучшее время для этого, – зауважив Саша, – Рождественские каникулы.

– Та я поки що не знаю, де можуть бути матеріали. Може в бібліотеці Союзу українців у Великій Британії. Я читав в Києві у газеті, що там є бібліотека, де влаштовують зустрічі з письменниками з України.

– Я знаю, где этот Союз, недалеко от станции метро Ноттинг Хай Гейт, там еще поблизости стоит памятник нашему князю Владимиру, – сказала Мар’я, – можем завтра поехать. Сначала в русскую церковь зайдем, там служба в десять утра начинается, а потом в Союз.

Наступного дня була субота, Іван прокинувся разом з Артурчиком, але усі інші спали. Іван заварив собі чаю, щось дістав з холодильника. Сів читати «Історію релігії в Україні», яку привіз з собою.

Артурчик хотів їсти, але не плакав, щось намагався сказати. Іван дав йому соку. Нарешті близько одинадцятої прокинулась Мар’я, пішла до ванної, потім поставила чайник на плиту в кухні. Вона взяла дві склянки і півпляшки віскі і повернулась до спальні. Скоро вийшов і Саша, який заправився віскі.

– Голова болит, – повідомив він, крокуючи до туалету.

– Їдемо до церкви? – спитав Іван, якому було цікаво подивитись російську церкву в Лондоні.

– Едем, сейчас только умоюсь и випью чая.

Мар’яна почала годувати Артурчика, потім одягатись. Саша пішов подивитись машину.

Нарешті опівдні виїхали, а сини Саші залишились спати в своїй кімнаті.

Російська церква була далеко, проїхали через Гайд-парк. Вона займала старий будинок колишньої англійської церкви, досить великий. Його купила Росія ще до Жовтневої революції. В середині церква здалась незвичною, тут замість купола були балки, які підтримували стріху, вівтар, розташований далеко від входу, бо приміщення було видовженим, з колонами з одного боку. За ними уздовж стіни з кольоровими вітражами стояли стільці, на яких ніхто не сидів. Народу було не дуже багато, серед нього Іван побачив чорношкірих людей, які ревно молились, стоячи на колінах. Росіяни ж стояли, або походжали, вітаючи знайомих.

Служба вже добігала кінця, і народ потягнувся до причастя. Вишикувались у чергу і цілували великий хрест, який тримав бородань-батюшка, потім тією ж чергою йшли за колони, де на двох стільцях стояли пляшки кагору і пластикові чарочки грамів на 100. Наливали кагор, пили, а потім деякі вставали у хвіст черги, щоб повторити.

Іван до причастя не підходив і кагор не пив, він стояв з Артурчиком, поки його батьки причащались. Потім вийшли у двері праворуч і опинилися в довгому коридорі. Іван побачив, що ліворуч коридору була церква, а праворуч – невеликі магазинчики, де продавали хрести, лампади, олію до них та релігійну літературу. В кінці коридору були двері, куди прямував народ, а за ними – велике приміщення зі столами, як у їдальні. Тут сиділо повно людей з дітьми, вони пили чай і білу каву, яка була в їдальнях за радянської влади, їли невеликі булочки. Усе давали безкоштовно російські дівчата, які стояли за прилавком, а також прибирали порожній посуд – ті ж самі пластикові чарочки. За декілька хвилин Іван зрозумів, що це, скоріше, не їдальня, а клуб, де зустрічались знайомі люди і обговорювали свої справи, радились, як отримати ті чи інші привілеї у англійської влади. Більшість з них не мали дозволу на проживання і роботу в Британії.

Нарешті вийшли з церкви і поїхали в Союз українців, Мар’я сиділа поруч з Сашею і казала, куди їхати. Знову проїхали через Гайд парк і повернули ліворуч. Проїхали повз станцію метро і виїхали на Холланд парк авеню. Проїхали пам’ятник Володимиру, який стояв ліворуч вулиці і здався Іванові невеликим і незвичним, якимось чудним. Під’їхали до будинку Союзу, родичі залишились в машині, а Іван піднявся по високих сходах і натиснув дзвоник біля входу, але ніхто не відчинив.

Будинок був високим і красивим, як і усі