Читати книгу - "Вітер часу"

англійські будинки в районі Холланд парку. Іван зійшов зі сходів і побачив ліворуч від них вхід у паб, який розміщався нижче поверхні вулиці. Він увійшов, побачив стійку, де наливали пиво, привітався українською. Молодий чоловік у фартуху відповів йому.

– А «Оболонь» є? – поцікавився Іван.

– Є, – він нахилився під стійку і витяг пляшку «Оболоні». – Десять фунтів.

Іван заплатив, підрахувавши, що українське пиво тут в десятеро дорожче англійського. Він узяв бокал і пішов шукати, куди б сісти, бо пиво тут пили або стоячи біля стійки, або в невеликих кімнатах. Іван увійшов і сів за стіл, де нікого не було. За іншим столом сиділи четверо молодиків. Їх обличчя, стрижені «під нуль» голови та одяг були типовими для «пацанів», які тоді панували в маленьких українських містах. Вони недоброзичливо дивились на Івана і почали розмовляти між собою тихо, щоб він не чув. Випивши пиво, Іван вийшов, а хлопці проводили його ворожими поглядами. «Мабуть, українська мафія», – подумав Іван. Він спитав у хлопця за стійкою чи нема тут кого з керівництва Союзом українців, а той відповів, що, мабуть, нема, він не бачив. Тут поміщаються бар, клуб, недільна школа і фітнес-хол для українців. Треба піднятись на поверхи вище, там сьогодні продають українські продукти, Новорічний ярмарок.

Іван пішов сходами нагору і потрапив до великої зали зі сценою і завісою, на вільних від крісел для глядачів місцях стояли довгі столи, зіставлені з менших, покриті скатертинами з українською вишивкою. На стінах висіли рушники. В залі було багато народу, який просувався уздовж столів, купуючи ковбасу, сало, солені огірки і помідори в банках, горілку з перцем. Усі розмовляли українською, посміхались один одному. Іван спитав немолоду жінку в національному одязі, яка продавала розписні українські глечики, чи нема тут когось з керівництва Союзом.

– Майже усі є. Он стоїть голова, – показала на чоловіка, одягнутого по-англійськи, з довгими бачками і в окулярах з тонкою металічною оправою.

Він розмовляв з трьома-чотирма людьми. Іван підійшов до нього, вибачився і назвався.

– Вітаємо вас у Британії, – промовив голова. – Ви у справах чи як турист?

Голова мав слабкий англійський акцент.

– У гості до сестри, яка тут живе. Але маю і справи.

Він виклав голові, що хотів би подивитись у бібліотеці Союзу українців. Той замислився на хвилинку, а потім запросив Івана піти з ним. По дорозі вони зустріли немолоду жінку у вишиваній українській блузці.

– Це директор нашої недільної школи, – представив її голова і відразу кудись побіг.

Іван і їй повідав про те, що він шукає в Лондоні. Жінка сказала, що тут, у клубі, нічого такого нема. Є шкільна бібліотека, де книжки дитячі, підручники, тепер, слава Богові, з незалежної держави. Та діточки нічого не хочуть читати, вони тільки телевізор дивляться. Українську їх батьки позабували, діти навчаються мові у недільній школі, але ж один день на тиждень. Правду кажучи, є український садочок для малюків. А п’ять днів на тиждень діти ходять до англійської школи. Яку ж мову вони знатимуть краще?

– А чи багато дітей в класах? – поцікавився Іван.

– Не клас, а кляса, – м’яко поправила його директорка. – Я бачу, ви теж в Україні погано знаєте мову.

– Це вірно, – погодився Іван. – В містах більшість розмовляє російською, в селах – суржиком. Хіба що на Волині почуєш живу українську мову, та в Галичині, якщо не зважати на не такі вже й часті полонізми.

– Зараз у нас стало краще, бо приїхало багато українців з Батьківщини. У нас тепер 52 відсотки дітей з нової хвилі еміграції. Вони вчать тутешніх дітей української мови, а самі від них навчаються англійської.

– Ось я подивився українську їжу, що у вас тут продається. Тільки горілка з перцем з України. А усе інше польське.

– Та спочатку ми купували українське, а потім припинили. Бо привозять ковбасу, самі мотузки. Бачили польську? Акуратна така, на металевих заклепочках, зняв їх і їж. Та інше теж таке, терміни за вживання закінчились, а нам надсилають. А польські за смаком ті ж самі, що в Україні, тому їх купуємо.

– Я навчаюсь у Польщі, у Вроцлаві, – сказав Іван. – Якось питав знайомих поляків, які у них національні страви. Знаєте, що вони мені відповіли? На перше, кажуть, борщ, на друге – руські пірошки, тобто наші вареники. – А на третє? – питаю. Вони перезирнулись між собою, і кажуть: узвар!

Директорка засміялась.

– Ось що я вам скажу. Сходіть в Український католицький університет, він тут недалеко, біля пам’ятника Святому Володимирові. Та ось заступник директора нашого Союзу, він вам розповість.

Вона ухопила за руку чоловіка, який в елегантному чорному костюмі проходив повз них. З цими словами вона поспішно віддалилась.

Чоловіку в елегантному костюмі було років під сімдесят, струнка фігура, трохи посивіле волосся, зріст вищий за середній.

– Шептицький, – назвався він, потиснувши Іванові руку.

Іван теж назвався, і взявся уже втретє розповідати про своє бажання відвідати Український католицький університет, щоб пошукати потрібні матеріали в його бібліотеці.

– Є де записати? – Шептицький почав диктувати номери телефонів університету, його адресу, а також те ж саме для Союзу українців у Великій Британії, де, за його словами, є бібліотека.

– Тут тільки клюб, а Управа – на іншій вулиці, хоч і недалеко звідси.

Подякувавши Шептицькому, Іван вийшов на вулицю і розповів сестрі про ярмарок. Вона зраділа, вони разом пішли знову в будинок. Саша не схотів, він залишився чекати з Артурчиком.