Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

сам мав багато коханок і приватно не заперечував проти синових розваг, але репутація імператорського дому не могла страждати. Цісар покликав сина до себе на важку розмову. Казали, що, коли Рудольф вийшов від батька, він виглядав старим і зламаним чоловіком. Сіссі, яка теж була при тій розмові, нічого не могла вдіяти. Франц-Йозеф домігся від сина слова, що той не буде зустрічатися з коханкою. Рудольф поїхав до свого дому в Меєрлінґу і написав звідти коханці листа, що вони мусять розійтись. Але Франц-Йозеф теж написав їй листа, в якому велів вийти заміж до наступного ранку. Чоловіка їй уже вибрали. Вона прочитала обидва листи і поїхала до Рудольфа. Рано знайшли їх мертвими, обоє мали прострілені голови. Чи хтось їх постріляв, чи самі себе, так і не з’ясували. Пістолет, із якого стріляли, лежав біля правої руки Рудольфа. На лівій він мав татуювання у формі якоря. Я почув про це ще в дитинстві й відтоді мріяв про таке саме татуювання. Сіссі не приїхала на похорон власного сина. А через 9 років італійський анархіст проштрикнув її серце ударом теслярського шила. Потому він сказав: «Я хотів убити когось із королівської сім’ї, для мене не мало значення, кого саме». Так воно вже є: коли ти належиш до королівської родини, то перестаєш бути собою, втрачаєш ім’я і відповідаєш за каждого придурка зо своїх родичів. Ти чи інший Габсбурґ — людям без ріжниці,◦— підсумував Вільгельм.

Вільгельм ніколи не приховував од Галини своєї сексуальної орієнтації. Бабця Софія іноді намагалася зупинити його, та він тільки відмахувався від неї:

— Ну, чому не соромно розповідати про те, що мій батько мав дружину чи навіть коханку, а про те, що в мене були не лише коханки, а й коханці, сказати зась? Дитино, знай, тобі можуть подобатись і хлопчики, й дівчатка, навіть обоє нараз, і ніхто не має права сказати тобі, що се не є нормально!

### 1976

— Як я була мала, — розповідала бабця Софія, коли вперше привела Галину до залу музичного училища, — тут показували кіно. Називалося то кіносеанси у «Стильовому». Я дуже любила ходити сюди. Та всі дівчата любили, бо тоді тут ішли кіна зі Ширлі Темпл, а ми всі її просто обожнювали. Та кіна тут зазвичай завершувалися виступами польських естрадних акторів, і моя мама казали, що ці дешеві пісеньки паплюжать пам’ять Модеста Сосенка, який розписував цей зал, тому не любила мене сюди пускати. Я не могла зрозуміти, як актори можуть паплюжити стіни, і зацікавилася тим, хто ж був той Модест Сосенко.

— І хто він був? — запитала й собі Галина.

— То був знаменитий художник. Син священика, але у три роки лишився сиротою і здобув освіту завдяки митрополитові Шептицькому, який послав його вчитися за кордон. Шептицький тоді багатьом художникам помагав і рідко помилявся. От і зі Сосенка виріс геніальний художник. Він прожив лише сорок п’ять років, але встиг розписати одинадцять церков, а також попрацювати в Національному музеї у Львові — музей тоді заснував теж Шептицький.

— А чому Сосенкові розписи такі цінні? — запитала Галина.

— Він довго вчився: спершу тут, а потому за кордоном. Це тоді мало хто міг собі дозволити, й він був одним із небагатьох, хто вмів поєднати наші, українські, традиції з тим, як малювали тоді в Европі.

— А дітей він мав?

— Ні. Але мав дружину, котру він сильно-сильно любив. То була дуже вродлива і дуже незвичайна жінка. Її звали Михайлина, і вона була полька. Народилась у Кракові. Там якимось дивом навчилась і малювати.

— Чому дивом? — не зрозуміла Галина.

— Бо жінок тоді малювати не вчили. А надто — розписувати церкви. То була чоловіча робота. Але Михайлина навчилась. І працювала разом із чоловіком. Кажуть, він малював із неї обличчя Богородиці. Але потому вона закохалася в іншого художника й пішла від чоловіка. Сосенко дуже сумував.

— І тому так рано помер?

— Можливо. Але ще й через інше. Почалася Перша світова війна, і його забрали на фронт.

— І він там загинув?

— Ні, але загострився його туберкульоз. Якщо хворі на туберкульоз сидять у вологих окопах, це для них дуже шкідливо. Під час війни він так сильно захворів, що через кілька років помер.

— Але якщо йому не можна було працювати в холоді, то як він тоді розписував церкви?

— То було дуже непросто. Він із дружиною багато років їздив по селах, розписував холодні неопалювані церкви, подружжя дуже бідувало, бо платили їм мало і часто боргували. Та якби все склалось інакше й він не помер би від хвороби, а пережив обидві війни і втік кудись за кордон, то ми би мали знаменитого на цілий світ художника. А так маємо кілька розписів, які можуть знищити, зафарбувати. Або вони просто пропадуть від часу, бо ніхто їх не цінує.

— Чому не цінує, бабусю? Вони ж такі гарні!

— Колись розкажу, Галинко. Але не зараз. Ходімо додому.

Тільки вже зовсім дорослою, через багато років після смерті дідуся та бабусі, Галина раптом замислилася про те, що означала особиста трагедія Модеста Сосенка для бабці Софії. Чому вона так часто розповідала про це, про все, що