Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

він міг би зробити для українського мистецтва, та не зробив. Про те, чи мала його дружина моральне право зробити вибір на користь свого власного життя, а чи змушена була залишитися з чоловіком і розділити його трагічну долю. Про те, які паралелі бачила в цьому бабця Софія з її власною біографією. З тими почуттями, про які вона ніколи не говорила. Галина усвідомила, яка велика частина їхнього життя залишилася для неї невидимою, наче айсберг. І це попри те, що вони були дуже близькі, говорили відверто майже про все і навіть про заборонені тоді речі, про які в інших сім’ях із дітьми не балакали. Бабця виростила Галину у світі, альтернативному до сірої радянської реальності, дала їй освіту, якої неможливо було здобути в той час в офіційних навчальних закладах. Та й досі неможливо! Проте бабця ніколи не казала про те, чи шкодує вона про свій вибір. Вибір для себе і для не народженого ще тоді свого сина. Адже вона могла не поїхати за Вільгельмом до радянської України, бо розуміла, що це — шлях в один кінець, дуже небезпечний шлях, який може закінчитися смертю, засланням, тортурами. І що найбільш щаслива розв’язка — це тривале життя в радянській летаргії, приреченість спостерігати за рідним містом, яке нищать люди, котрі не виросли тут, перетворюючи його на брудне, обшарпане та провінційне. Приреченість спостерігати за зниканням побутової, особистої та всіх інших різновидів культури, які плекали в цьому місті попередні покоління. Приреченість на внутрішню еміграцію, розділити яку неможливо навіть із власними дітьми й онуками, котрі не зрозуміють, про що йдеться.

Галина не знала, чому ніколи не думала про це раніше. Їй здавалося очевидним, що бабця не могла вчинити інакше. Не могла кинути Вільгельма напризволяще, мусила врятувати його. Інакше не було би нічого, не було би самої Галини. Та чи була ця жертва аж такою очевидною для самої Софії, Галина так ніколи і не довідається. Як не довідається, що міг би зробити для українського малярства Модест Сосенко, якби свого часу його дружина Михайлина не втекла до Кракова з іншим художником, а врятувала би від війни і туберкульозу свого чоловіка, змусила би його виїхати на Захід і продовжити малювати там. Чи залишилася би з ним у Львові, ставши кравчинею, як бабця Софія, перекресливши всі свої життєві плани та зосередившись на вихованні дітей і внуків вільними від страшної дійсності, яка їх оточувала…

### 1848—1914

Як воно зазвичай буває в таких ситуаціях, усе вирішила сукня. Коли у 1853 році Франц-Йозеф і Сіссі одружилися, нареченій щойно виповнилося шістнадцять. Австрійська імператриця-мати Софія Баварська взагалі-то збиралась одружити свого сина, Франца-Йозефа, з Геленою — старшою сестрою Сіссі. Але того дня, коли імператор мав уперше побачити потенційну наречену, її святкових суконь разом із рештою багажу ще не встигли привезти, тож одягатись і зачісуватися довелось експромтом. Софія Баварська навіть прислала майбутній свасі свою камердинерку, щоби та допомогла з гардеробом. Утомлені з дороги, без старанно підготованого одягу, мати і доньки розгубились. І, хоча доклали всіх зусиль, аби старанно вдягнути і зачесати потенційну наречену, Гелена, сестра Сіссі, виглядала переляканою, розгубленою та штивною.

У хаосі приготувань усі забули про молодшу доньку, Елізабет. І вона прийшла на знайомство з Францом-Йозефом у простій сукні, без святкової зачіски, поводилася невимушено, почуваючись цілком безпечно, бо ж ціла та метушня її не стосувалася.

Втім, імператор, як виявилося, також любив безпосередність і природність. І звернув увагу не на старанно вдягнену та зачесану Гелену, а на Елізабет, несподівано для всіх закохавшись у неї. То був непередбачуваний розвиток подій, але Софія вирішила не чіплятися до дрібниць і дала згоду на одруження сина з молодшою донькою.

Відбулися заручини, і почалися приготування до весілля, які тривали майже рік. Від цього шлюбу багато очікувала ціла імперія. Підданим був потрібен щасливий цісар, котрий зможе зосередитися на державних справах і подолати нарешті тривалу економічну кризу. Матір імператора очікувала на спадкоємця престолу і сподівалася виховати невістку імператрицею, котра би відповідала її власним уявленням. А віденські аристократи мріяли, як молода та вродлива цісарева дружина принадить до Відня публіку з цілої Європи, і світське життя тут нарешті не поступатиметься паризькому. Тож усі не могли дочекатися весілля.

Усі, крім самої Елізабет, якій зовсім не хотілося їхати до далекого Відня зі затишного маєтку в Баварії, від своїх рідних і від звичного та приємного способу життя. Їй було тільки п’ятнадцять, і про заміжжя вона ще не думала. Та думками нареченої про майбутнє одруження ніхто в той час не цікавився — досить було й того, що на її місці мріяла б опинитися кожна дівчина. Ну, чи майже кожна.

Елізабет любила багатогодинні піші прогулянки, любила їздити верхи, любила читати, проводити час наодинці й писати романтичні вірші. Вона не любила світських бесід ні про що, ненавиділа тривалі застілля, офіційні церемонії, боялась опинятись у центрі уваги та придворних пліток. Найважливішим для неї було зберігати недоторканність приватної сфери. Та все, що вона любила, відтепер стало для неї недоступним. Її життя навіть у найінтимніших сферах завжди перебувало на видноті й було предметом активного обговорення для всіх придворних.

Дні, коли в Елізабет бували місячні, заносили в календарі, бо в ті дні вона відмовлялася брати участь в офіційних церемоніях. При тому Сіссі відверто називала причину відмови, що змушувало придворних дам незадоволено перешіптуватись, адже вони не вважали цю причину аж такою поважною.

Імператор та імператриця майже не мали права опинятися наодинці. Навіть перший спільний сніданок молодятам не дали провести вдвох, бо їхні матері не могли дочекатися подробиць першої шлюбної ночі, тож зі самого ранку «прийшли до коханих дітей із візитом увічливості» й одразу ж почали розпитувати, як усе було. А потому