Читати книгу - "Скоґландія"

би тобі про це з великою радістю. Одначе мені здається, що у голові в тебе все ще гуляють усілякі химери…

— Та не мели дурниць! — урвала його дружина, беручи пляшку з водою. — Коли вже дитину цікавлять такі питання, то невже тобі байдуже? Скористайся нагодою!

— Ну, гаразд, Скоґландія, то й Скоґландія! — засміявся батько. — Сумнівна Скоґландія, країна двох островів… Знаєш, ця історія бере початок досить давненько. Багато більше, ніж сто років тому. Точніше, відколи північний острів належить Скоґландії й відколи люди з південного острова наживають свої багатства на північному. — Він звів погляд на Тіну. — Розумієш?

Тіна похитала головою. І все ж вона мала таке враження, ніби колись — можливо, у школі — про таке вже чула.

— Не зовсім, — нарешті відказала вона.

— Ох, та що ви, власне, на тій історії вчите? — зітхнув батько. — Річ у тім, що ті, котрі жили на південному острові — біляві, високі, — тоді багато переважали тих, котрі жили на північному. Мали кращу зброю, машини й таке інше. Вони прийшли на північ і завоювали її, як це робилося тоді в усьому світі. Вони казали, що принесли північанам прогрес, і північани їм вірили. Можливо, північні скоґландці навіть були в захваті від південних.

Тіна кивнула головою.

— Але насправді, — провадив батько, — тим, котрі прийшли з півдня, на півночі потрібні були тільки її багаті надра, нафта, родючі землі. І північні скоґландці працювали на них, розумієш? Працювали у власній країні за сякі-такі гроші, а південці тим часом багатіли.

— Зрозуміло, — мовила Тіна.

— Зрозуміло, зрозуміло! Що в тебе взагалі за таке ставлення до цього? — сказав батько. — Але принаймні тоді всі чомусь вважали, що так воно й має бути. Навіть північні скоґландці. Аж поки згодом вони нарешті трохи більше довідалися, поки перші з них почали знайомитися з півднем, поки декотрі дістали право навчатись у південноскоґландських школах… Одне слово, поки на півночі збагнули, що не було жодної причини для того, щоб їм завжди лишатися бідними, а тим, котрі на півдні, багатими, адже нафта, інші корисні копалини, завдяки яким наживалися південці, — все це йшло з північного острова.

— Могли б додуматися до цього й раніше! — кинула Тіна й сіла на канапі.

— О, тепер мені вже приємно чути таке від тебе! — промовив батько. — І водночас дедалі більше північних скоґландців перебиралися на південь. Бо там було досить роботи — тяжкої, брудної, погано оплачуваної роботи, яку не хотів виконувати жоден заможний південець. Отож на південному острові потрібно було комусь працювати: на фабриках, заводах, на полях; потрібно було комусь доглядати за хворими й старими людьми. І всі ті північани бачили, як живуть південці і як зростають їхні багатства. І почали здогадуватися, що це не справедливо.

— І тому згодом з’явилися бунтарі, — кинула Тіна. — Ті, про яких казали в новинах.

— Саме так, — кивнув головою батько.

— Але до чого тут Ярвен? — спитала Тіна і знову відкинулась на подушку. — Чогось я тут не доганяю.

Батько покуйовдив їй волосся й сказав:

— Вона тут геть ні до чого, дурненька моя доцю! Твоя Ярвен сидить собі в якому-небудь затишному готелі на Середземному морі, згадує про школу й до сліз регоче.

— Це ти так гадаєш! — кинула Тіна й устала з канапи.

* * *

Ярвен плакала.

Згорнувшись калачиком, вона лежала в багажнику автомашини, яка швидко мчала рівними шляхами; водій лише зрідка збавляв швидкість, але жодного разу не спинявся. Отже, вони їхали не в бік міста, а то дорогою траплялися б світлофори, перехрестя, й машина час від часу ставала б.

У вухах стояло гудіння двигуна, смерділо бензином і мастилом, а залізний багажник під боком був твердий, хоч викрадачі й застелили його ковдрою. Очі їй вони зав’язали, рота заткнули кляпом, руки завели за спину, ноги перехопили ременем. А насамперед відібрали мобільний телефон.

Усе це здавалося таким нереальним, що Ярвен навіть не відчувала справжнього страху. Певно, її запідозрили вже давно. А то чому ж віце-король наказав забрати її з Едерлінда? Що вона зробила не так?

Дорога пішла вибоїста, і машина поїхала не так швидко. А проте в цій тісній в’язниці Ярвен і далі кидало з боку в бік. Нарешті вони спинилися.

Дверцята відчинялись і зачинялись, чулися голоси. Хтось підняв кришку багажника.

— Обережно! — кинув чоловічий голос. Це був не Гільґард, не Больштрем і не віце-король. — Якщо ти візьмеш її за ноги…

Одні руки підхопили її попід плечі, другі взяли за ноги. Досить обережно Ярвен дістали з багажника, і вона вдихнула все ще м’яке вечірнє повітря, просякле ялиновим запахом. Потому відчула під собою лісовий ґрунт, мох.

— Ну, ось, — знову промовив чоловічий голос. — А тепер я скину з тебе пов’язку.