Читати книгу - "У череві дракона"

ученої ради. Відомо: думка про дисертацію складається іще до захисту. Мирон знав, що про його дисертацію говорили схвально. Захист призначено на осінь — у нього є весна й ціле літо. А власне, що йому належало іще зробити?..

Спектакль залишив Мирона байдужим — жодної експресії він не помітив. Мирослава також дивилася більше на публіку, ніж на сцену. Ось вона стиснула його руку й шепнула:

— Поглянь у директорську ложу.

Мирон підвів голову й глянув туди, де пробивалося з темряви то червоне, то синє світло: там містились юпітери, що освітлювали сцену. А трохи праворуч у директорській ложі Мирон помітив постаті Андрія Даниловича й Марії Капітонівни — вона рукою подавала знак Мирославі.

— Підемо до них, — тоном, не розрахованим на можливість заперечення, сказала Мирослава.

— Зараз? — здивувався Мирон.

— В антракті, звичайно.

Буває так: ніби й немає причин для збурення, а якась фраза, часом доволі тривіальна, зрушить у тобі лавину думок і переживань — так непомітний камінець стає причиною гірського обвалу. Цим камінцем стала репліка в п’єсі, котра в несподіваному ракурсі тлумачила російське слово «руководитель»: «Хто це — той, що мене за руку водить? Без цього, бач, ніяк не можна: поміж трьох сосен заблукаю. Четвертий десяток розміняв, а все ніяк із дитсадка не можу виписатись».

Актор зумів це подати так, що репліка сприймалася доволі широко — можна сказати, як характерна ознака часу. В залі прокотився багатозначний шепіт, всі підняли голови, очікувально поглядаючи в директорську ложу, — мовби звідти мала прозвучати відповідь на цю зухвалу репліку. Театральна сутінь надійно ховала обличчя Андрія Даниловича, але Миронові здалося, що воно невдоволено пересмикувалось, складки на шиї ворушилися, борлак тіпався, як буває тоді, коли людині раптом занудить і вона хоче виблювати.

Мирослава зловісно прошепотіла:

— Ці перодряпи останнім часом почали багато собі дозволяти. Просто жах!..

Оце, власне, й було початком обвалу. Мирон почувався так, ніби йому на плечі, на голову лягла театральна стеля — не впала, а саме лягла, через те він не може ворухнутися, бо все ось-ось має завершитись катастрофою. Він уже не раз чув отакий шепіт — чув його і в інституті, і в тих установах, які керували інститутом. Мирон був членом партійного комітету, доводилось відвідувати райком, з ним пробували обмінятися думками. Обміну не виходило, бо Мирон мовчав, але настрій райкомівців вловлював доволі виразно. Чомусь Миронові не спадало на думку, що так само, як оті райкомівці, думає про суспільну відлигу і його Мирослава. Він звик висловлюватися при ній вільно, невимушено, вона ж здебільшого мовчала, але Миронові здавалося: дружина думає так, як він, бо це ж елементарно.

В антракті Мирослава одразу ж пішла в директорську ложу, а Мирон лише провів її до ложі, але приєднатися до неї не міг, — він передчував, що назріває дисонанс, йому було важко підтримувати розмову з Андрієм Даниловичем. Проте він мусив якось пояснити своє бажання зникнути — і Мирон вдався до випробуваного засобу: сказав, що заболіло серце. Мирослава забідкалась:

— А валідол у тебе є?

— Є, не турбуйся.

— Даруйте, — залебеділа вона до Марїї Капітонівни та Андрія Даниловича, втягнувши чоловіка в ложу. — Я теж піду. Однаково вечір зіпсований.

— Я це передбачала, але Андрій Данилович в останню хвилину вирішив, що нам треба переглянути п’єсу, — сонно відгукнулась Марія Капітонівна.

Миронові аж ніяк не хотілося, щоб Мирослава його супроводжувала, — він мобілізував усі свої здібності, щоб умовити її залишитись.

— Я піднімусь до Аскольдової могили, подихаю свіжим повітрям. А ти лишайся. Нічого особливого не сталося, просто мало буваємо на повітрі.

Дружина окинула його підозріливим поглядом, а Марія Капітонівна, здогадавшись, про що вона думала, із млявою посмішкою взяла її за руку:

— Ну що ви, душко… Чоловіка не можна тримати на прив’язі. Те, що пов’язує в перші роки… Рядно, можна сказати… Це потім переростає просто в дружбу. Чи, може, ви ще до цього не дожили? Так, моя люба, розмотуйте свій мотузок, розмотуйте.

— Гм-м, хіба я тримаю тебе на мотузку? — трохи силувано посміхнулась Мирослава.

— Поки що не помічав.

Вийшовши з ложі, Мирон мало не зіткнувся лобом в лоб з Іваном Копицею.

— Пробачте, — зніяковіло вклонився поет. — Як ви гадаєте, чи доречно зараз звернутися до Андрія Даниловича? Я працюю над поемою про робітничий клас, хотів порадитись.

Мирон обійшов поета, мов розмальовану під мармур колону, кинувши на ходу:

— Спробуйте, двері не замкнені.

Уже на ескалаторі метро, що вистрілював людьми, мов катапульта камінням, Мирон зрозумів, чим саме його стомлювало місто: воно мало додаткове магнітне поле. Так, так, це ж бо не метафора: доведено, що одне людське серце становить мільйонну частку магнітного поля планети. Колосальна величина! Отже, Київ у собі зосереджує півтора магнітних поля земної кулі — лише за рахунок людських сердець! Чомусь раніше це не спадало на думку, а зараз Мирон просто фізично відчував: біопромені сотень людських організмів протинають його наскрізь, мовби здираючи машкару, якою кожен із нас намагається відгородитися від інших.

Наш зір, подумав Мирон, Природа сформувала на основі видимого світла. Це запрограмовано іще в генах. Але ж саме поняття «видиме» — хіба воно об’єктивне? Для кого видиме, окрім нас? І чому ми гадаємо, що лише одна сьома загального спектра придатна, щоб наділяти живі організми зором? Скажімо, десь в іншій космічній сфері організм генетично може бути запрограмований на бачення в рентгенівському або гамма-спектрі. То як би він побачив оцей ескалатор? Ось як: вгору і вниз пересуваються оголені кістяки, зіскакують на мозаїчну підлогу станції. Хто несе валізу, хто книжку, хто пригортає до голих ребер крихітний кістячок немовляти. Це рентгенівське бачення. А гамма-променеве взагалі зобразило б Київ абсолютно безлюдним: по Хрещатику біжать порожні автомашини, навіть без водіїв; порожні ліфти підіймають і спускають мешканців-невидимок; порожні поїзди метро спиняються на станціях, відтак, квапливо