Читати книгу - "У череві дракона"

набираючи розгін, зникають у напівтемних отворах тунелів, але ж вони нічого не перевозять, окрім повітря. Тож виходить, що ми існуємо лише для себе самих, не для Всесвіту, бо він, Всесвіт, хіба здатний жити лише в спектрі видимого випромінювання? Ми бачимо одну сьому земного світу, а гадаємо чомусь, що це, власне, і є світ як щось довершене, повне. Яка самовпевненість! Тут, саме тут і слід шукати коріння наших помилок у створенні моделі Всесвіту: ми все ще не здатні абстрагуватися від того, що нам підсовують органи чуттів. Ми називаємо об’єктивною реальністю те, що нею аж ніяк не може бути, оскільки ґрунтується лише на нашому чуттєвому досвіді. І тільки тоді, коли ми зуміємо переступити через нього, піти далі — в Субстанцію! — тільки тоді й матимемо право називати себе філософами. Але ж там уже починається метафізика — ось у чому суть!..

Від метро «Арсенальна» він пройшов неквапливим кроком у парк, де стояв павільйон, що мав замінити церкву, зруйновану в 1937 році. Але ж ні, не замінив — знаменне, високоодухотворене перетворилося на щось казенно-бюрократичне, бездушне. Цікаво, чому треба було виявити немилість щодо Аскольда? Це також класовий підхід?..

Відтак Мирон подумав, що тут просто виявив себе брак культури, а не класова необхідність, — о-о, скільки було такого! І скільки ще є! Він певен, що разом з культурним зростанням формуватиметься й одухотвореність нових суспільних інститутів — це його мирило з Андрієм Даниловичем. Коли відбуваються революції, завжди на поверхню вихлюпуються вельми непривабливі людські слабкості й інстинкти. Отак землетрус вивалює із надр незліченні маси безформного каміння, по якому ні пройти, ні проїхати. А там, дивись, вітер, вода, коріння трав і дерев небавом згладжують гостряки, закруглюють кути; а море, беручи в роботу цей дикий матеріал, повертає нам такі відшліфовані образи небесних тіл (всюди округлість, всюди!), що вони не здатні подряпати й щічку немовляти.

Невдовзі прийшла думка: гаразд, природа завжди своє бере, але навіщо влаштовувати землетруси цілком свідомо? Запитання повисло без відповіді.

Досить з нього болісних проблем, що ховаються в надрах Світобудови. А зрештою, хіба це так уже відокремлено від наших кроків по цій землі? Хтось сказав: навіть падіння пір’їни стрясає Всесвіт. З другого боку, падіння б не сталося, якби світ у своїх субстанціональних глибинах був іншим…

В кущах на крутосхилі зашелестіло — звісно, там цілуються закохані. Колись і вони з Мирославою ходили сюди задля того ж. Цікаво: людське цвітіння Природа ховає в духовну сутність — кохання не цвіте й не пахне, як сади у квітні; воно розквітає в поезії, в музиці, в інших діяннях людських — категоріях духовних. В кого ж тут перевага — в людей чи рослин? Так чи так, а рослинне кохання покликане доповнити людське: закохані душі обов’язково єднаються з квітами. А чи існує тут якийсь фізичний провідник емоцій?..

Лайнув себе: так недовго з головою шубовснути у вульгарний матеріалізм.

Мабуть, кияни бачать зорі лише на Аскольдовій могилі — вуличне освітлення відрізає нас від неба. Бач, яке море вогнів поза Дніпром! Київ перекинув свою залізну ступню через Славутича, вийшов туди, де колись у чагарниках шастали печеніги. Вони бачили таке ж небо — це ж бо те, що впродовж людської історії лишається незмінним, принаймні для нашого ока. А що вони думали про небесні сфери? Так, небо для них було живою душею — навіть найвідсталіші племена розуміли, що мертва мати не здатна породити живу дитину. Тільки в наш час з’явилися гіпотези, котрі матір бачать одвічно мертвою, а дитя живим. Причина їхньої появи дуже проста: електричне освітлення відрізає нас від неба.

І лише цієї хвилини Мирон зрозумів, що саме його виштовхнуло із театру: як ніжна весняна травиця розлущує бетон, так наше сумління, привалене догмами, зрештою проростає крізь них, бо цього вимагають зорі. На Аскольдову могилу він прийшов для того, щоб його душа могла порозмовляти з ними безборонно — як розмовляли з небом душі наших пращурів. Час від часу ми змушені ставати язичниками: пантеїзм — це єдине, що нас ніколи не зраджує. Берег, від якого ми вирушаємо в плавання на цілі тисячоліття, щоб згодом повернутися до нього, мов до материзни…

І зорі йому сказали: але ж ти, чоловіче, бачиш світ зовсім не так, як написав у своїй дисертації! Ану ж бо, поворуши те, що нагромадилось у потаємних комірчинах твого мозку, винеси на чисте повітря, під весняне сонечко — чи погодишся потім повернути назад, до власних духовних надбань? І Мирон змушений був відповісти: так, дисертація не віддзеркалює його світобачення. Бо якби Мирон висловив усе, що він думає про світ, Всесвіт — зокрема про сингулярність! — Іван Корнійович, їхній шановний членкор, перший би йому порадив сховати свою працю в особистий архів, для нащадків. Хіба ж сам директор діяв інакше? Адже ж його майстерна, справді філософська передмова до вибраних творів Сковороди так глибоко сягає в модель світу, створену українським генієм, так переконливо доводить її абсолютну неминучість, що мимоволі напрошується запитання: хіба з часів Сковороди Світобудова докорінно змінилася?..

Отже, мусиш признатися хоча б собі самому: хоч як в’юнися, виправдовуючи свою писанину, а ти таки звичайнісінький пристосуванець. І це не хтось інший — це ти, Мироне Сидоровичу, ти! Один живий на тисячу мертвих. Коли б там, на війні, душа твоя не витримала і ти втік з поля бою, чи сумління твоє дозволило б тобі повернутися додому живим? Чому ж сьогодні, в боротьбі за Істину — Всесвітню Істину! — ти виявився боягузом? Еге-е, на полі бою ти був елементарною часткою, котру несе стихія, а тут належить піднятися над людським виром, щоб оголосити: «Я бачу світ не так, як бачите ви». Тобі обов’язково скажуть: «Чи ти ба! Всі йдуть не в ногу, один він — у ногу». Ні, не зроблять того, що зробили з Джордано Бруно, — цього вже ніхто не боїться. Не зроблять і того, що зробили з Миколою Вавиловим, — це страхіття лишилося позаду. А може, це не так — може, Андрій Данилович не марно радить берегти шапку? Та все одно, не тобі жити цією сумнівною мудрістю — за твоєю спиною стоїть мертвий полк, ніяк не менше. Мертвим наказувати ми не можемо, а