Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

Українське населення повітів, зайнятих польськими військами, заскочене швидким розвитком політичних подій, підозріло ставилося до приходу поляків. Сотні більшовицьких агітаторів пускали чутки про наміри поляків відібрати від селян колишні панські землі, про повернення власників до своїх маєтків, про контрибуції, що мусять селяни заплатити за зруйноване панське господарство, та ін. З другого боку, польські війська поводилися з населенням, як у завойованій країні. Відбувалися самочинні безконтрольні реквізиції збіжжя, цукру, фуражу, коней і худоби. Скарги населення залишалися без наслідків, а це призвело до напружених взаємовідносин між українцями й поляками. Лише в квітні, коли Український Уряд, наспіх налагодивши адміністративний апарат, який рішуче став на оборону інтересів населення, взаємовідносини поліпшилися.

На початку травня Український Уряд нарешті добився згоди на оголошення мобілізації в кількох повітах. Ця мобілізація дала змогу довести 3-ю й 6-у українські дивізії до 5000 багнетів.

До складу 3-ї дивізії, яка тим часом була одинокою представницею Української Армії на спільному польсько-українському фронті, влилося чимало старшин і козаків української національності, що дійшли до польського фронту з відділом Добрармії під командуванням генерала Бредова та яких поляки обеззброїли. Але головні кадри Української Армії з досвідчених і свідомих вояків, наших лицарів, ще перебували десь у запіллі Червоної Армії. З ними вже кілька місяців не було жодного зв'язку. За долю їх турбувався Український Уряд. Кілька людей, висланих для зв'язку з Українською Армією, не повернулися. Очевидно, при переході через фронт Червоної Армії їх було спіймано.

На початку травня 1920 року 3-я українська дивізія, що займала фронт на правому крилі 6-ї польської армії (район Могилева на Дністрі), з боями вийшла на лінію Ямпіль-Чернівці. 5 травня ще зранку із запілля Червоної Армії було чути гарматні постріли. Один із висланих роз'їздів від 3-го кінного полку несподівано зустрівся в Дзягівці з роз'їздом 1-го запорозького кінного полку Української Армії, шо прорвався через фронт Червоної Армії. Ранком 6 травня всі славетні лицарі-вояки після кількаденного бою, прорвавши ворожий фронт, зосередилися в районі Ямполя.

Нарешті, скінчився їхній славний похід протягом 6 місяців без сталого пристанища, без спочинку, в оточенні білої та червоної армій. У житті молодої Української Армії починалася нова ера. Хоч вернулася вона повністю виснажена, втративши тисячі вояків на полі бою і від хвороб, але повна патріотичного запалу і віри у свою перемогу, вона гарячково приступила до виконання своїх важких обов'язків.

Як ми згадували вище, Галицька Армія, покинувши рідний терен, взяла участь у боях у головному напрямку на Київ та виявила упертість і витривалість. Майже 80 тисяч вояків із Галичини мріяли на Великій Україні знайти для себе тимчасовий притулок, допомагаючи наддніпрянцям створити державу з центром у Києві. В поході на Київ, у боротьбі проти Червоної Армії галицький вояк вірив, що з захопленням Києва закріпиться Українська Незалежна Держава. Захоплення Києва після кривавих жертв піднесло дух галицького вояка, але залишення столиці після боротьби з новим ворогом – білою армією, – якого він не чекав, зломило його моральні й фізичні сили. Начальний Вождь Галицької Армії генерал Тарнавський у листопаді 1919 року підписав з командуванням армії генерала Денікіна угоду, згідно з якою обидві армії ставали союзними, зберігаючи кожна свою організацію. За цей вчинок генерала Тарнавського було віддано під військовий суд та усунено від командування. Одначе військовий суд виправдав вчинок генерала М. Тарнавського і звільнив його від вини. На чолі Галицької Армії став генерал Ос. Микитка.

Зосередивши свої головні сили в районі Бердичів-Вінниця, Галицька Армія спочивала, бо війська Добрармії ще тримали в свой руках Київ, але на початку грудня фронт Добрармії покотився швидко на південь. Скоро частини Галицької Армії опилися в безпосередньому контакті з відділами Червоної Армії, що енергійно переслідували Добрармію. Генерал Микитка вирішує вивести Галицьку Армію з-під ударів Червоної Армії та віддає наказ про відхід своїх корпусів на південь, у район Тульчин-Балта, в напрямку Одеси. Менш численні й поріділі галицькі корпуси вирушили в похід, залишаючи в районі свого розташування до 18 000 хворих на плямистий і поворотний тиф та на запалення легенів. Нелегка доля була в цих хворих вояків. Лікарні були переповнені, лікарів не вистачало, а ліків – майже жодних. Смертність була просто жахливою. Наприклад, в однім "шпиталі" в Жмеринці за один день померло триста вояків. Не ліпше стояла справа з тими, кому пощастило видужати від хвороб чи поранень. Слабосильні, вони були залишені напризволяще. Без одягу, без харчів, без притулку, при морозі в 15-20 ступенів, вони існували з ласки населення.

Поволі просувалися галицькі частини на південь України, залишаючи на своєму шляху нових хворих та померлих. Дійшовши до району Тростянець-Бершадь-Балта, вони не були в силі рушити далі, між тим як червоні відділи вже входили у цей район. Добрармія зосереджувалася в районі Одеси, повністю здеморалізована та не здатна до бойових акцій. Обезсилена Галицька Армія опинилася в руках червоних. Розпочалися акти помсти з боку червоних – розстріли, обеззброєння, грабіж військового майна.

Бажаючи врятувати свої частини від повного знищення, командування Галицькою Армією примушено було вступити в переговори з червоними. Ці переговори закінчилися угодою, згідно з якою Українська Галицька Армія була перейменована на "Червону Українську Галицьку Армію" із введенням внутрішнього устрою з усіма атрибутами совєтської армії: інституту комісарів, стрілецьких рад та ін. Замість українського герба-Тризуба було введено "Червону зірку", а замість жовто-блакитного національного прапора – червоний. Галицька Армія примушена була стати інтернаціональною.

За цей час комендант генерал Микитка та його начальник штабу генерал Ціріц таємно вживали всіх заходів, щоб уникнути безпосереднього контакту з Червоною Армією, але їх заходи щодо переходу частин Галицької Армії через Одесу на Кубань разом з частинами Добрармії скінчилися невдачею. Невдалою була й спроба перевести армію на територію Румунії. Румунський Уряд категорично відмовив їй у тому. Довідавшись про ці заміри генерала Микитки, червона московська влада арештувала його та генерала Ціріца і вивезла у невідомому напрямку. Й до цього часу невідомо, що сталося з комендантом Галицької Армії та його начальником штабу. Всі дані кажуть за те, що десь по дорозі їх розстріляли.