Читати книгу - "Дім на березі озера, Мері Лоусон"

спини, зіслизали й намагалися видертися назад. Я запитала Метта, що вони роблять, а він відповів: «Вони спарюються, Кейт. Вони запліднюють жабуриння». Проте його теж здивував їхній нестямний поспіх.

Він сказав мені тоді, що для всіх тварин: від одноклітинних до найрозвиненіших, основна мета життя – відтворення. Я пам’ятаю, як здивувалася. Мені здалося дивним, що істота має існувати тільки для того, щоб дати життя іншій істоті. Цього мені здавалося недостатньо. Досить безглуздо, як подорожувати тільки щоб подорожувати.

Мені тоді не спало на думку запитати, чи це стосується й нас, чи відтворення – єдина мета нашого існування. Цікаво, що він би тоді, тієї весни, мені відповів, якби я запитала.

Звісно, весна відзначалася ще однією важливою подією. Тоді, як і тепер, іспити складали в червні. Метт був один із небагатьох учнів із класу, хто складав вступні іспити до університету. Більшість дітей із Кроу-Лейку вважали за щастя закінчити дванадцятий клас. Якщо дитині з фермерської сім’ї дозволяли закінчити школу, то швидше за все, це була дівчина, бо дівчата слабші й, відповідно, не такі корисні.

Загалом кажучи, дружини фермерів, з якими я знайома, освіченіші за своїх чоловіків. Такий стан справ уважався добрим; дружини фермерів вели бухгалтерські рахунки, за потреби писали листи. На мій погляд, тоді саму освіту не вважали достойною великих матеріальних затрат. У цьому прабабуся Моррісон була не схожа на інших.

Пам’ятаю ті місяці, впродовж яких Метт бився з програмою за тринадцятий клас (і запросто її подолав), як найспокійніші від часу смерті наших батьків. Нарешті все влаштувалося. Полегшало з грошима, а Метт змирився із Люковою жертвою, хай навіть тільки тому, що придумав, як йому віддячити. Хоча тоді він про це мені не розказував.

Я вбачала якусь утіху й навіть певний привід для гордощів у тому, що Люк став працювати у школі, хоч і на скромній посаді. Часом, у ті дні, коли приходила місіс Стенович, а фермерська робота дозволяла, він відвідував школу в обідню перерву – глянути, чи треба щось зробити. Пам’ятаю, як спостерігала за ним і за міс Керрінгтон, що навколішки споглядали шкоду, завдану дикобразом дерев’яному фундаментові шкільної будівлі. Пам’ятаю, як Люк підвівся, витер руки об джинси й весело сказав, що все не так страшно й він полагодить усе за літо й обробить креозотом, а міс Керрінгтон кивала із заспокоєним виглядом. Пам’ятаю, як пишалася ним і думала, чи ще хтось помітив, як мій брат заспокоїв учительку.

На той час Розі Пай повернулася до школи. Після зникнення Лорі вона кілька тижнів не з’являлася – власне, вся родина Паїв зникла з-перед очей громади. Але поступово все ніби ставало на свої місця. Розі й раніше була мовчазна й дивна, тому й тепер особливо не відрізнялася. Мері цілісінькі дні проводила на тракторі – виконувала братову роботу, і якщо й стала замкнутіша, ніж була, – що ж, нічого дивного.

Келвін залишався точно такий, як завжди. Метт і досі працював на нього по суботах. На той час він один із усієї громади регулярно спілкувався з Паями. Він казав, що з Келвіном насправді стало легше, бо не було Лорі, який постійно доводив його до сказу.

Лише місіс Пай помітно змінилася. Парафіянки, говорячи про неї, хитали головами й казали, що вона тяжко переживала зникнення Лорі. Вона більше не виходила з будинку, а коли приходили люди, то не відчиняла дверей. Отець Мітчел пробував поговорити про неї із Келвіном, але той наказав отцеві не пхати носа в чужі справи.

А стосовно самого Лорі – відтоді як утік, він нікому на очі не навертався, хоча наймолодший син містера Джейні бував у Нью-Ліскерді й ніби бачив, як той працював там на ринку.

Коли я згадую про це, то мені здається дивним, що ніхто не здійняв галасу через його зникнення. Він не мав ані грошей, ані їжі, ні одягу, ні досвіду життя будь-де, крім у Кроу-Лейку. Ви подумали б, що люди мали сповістити місцеву поліцію або КККП14.

Думаю, справа в тому, що таке вже бувало. Лорі став просто ще однією спущеною петлею у й без того дірявому сімейному плетиві.

* * *

Тієї весни я почала виходити з мушлі, де перебувала добру частину року. До того часу я майже ні в чому не брала участі. Як людина з обмеженим зором, я могла фокусуватися лише на деяких речах; Метта, Люка й Бо я бачила чітко, а все інше мало лише розмиті обриси. Але нарешті, тієї весни, моє поле зору почало розширятися. Джейні Мітчел, середульша донька отця Мітчела і його дружини, у старі часи була моя найкраща подруга; якось у травні вона запитала, чи не хочу я прийти до неї погратися після уроків, і я погодилася. Вона й раніше питала, але мені не хотілося. А тепер закортіло.

Я пішла до неї у середу. Ми гралися ляльками, як я пам’ятаю. Те пообіддя минуло вдало й місіс Мітчел запропонувала мені відвідувати їх постійно. А тоді запросила й Бо, спочатку на той час, коли і я в них бувала. І це теж мало успіх, тож вона запитала Люка, чи не хотіла б Бо приходити на все пообіддя. Бо хотіла. Мітчели мали маля, що дуже зацікавило Бо, і в них також була собака – не така добра, як Моллі, але досить добра.

Отож, Люк дістав ще одне вільне пообіддя. Як бачите, прогрес. Пам’ятаю, з яким дбайливим задоволенням вони з Меттом розпитували нас із Бо про події тих пообідь. У що ми грали? Було весело? А Бо теж гралася з нами? Сварилися ми чи ні? Ніби двійко надто турботливих матусь.

У кінці травня мені виповнилося вісім – подія, через яку ми з жахом усвідомили, що на чотири місяці запізнилися із днем народження Бо. Звісно, Бо залишалася спокійною, а нас охопило відчуття провини. Місіс Стенович була шокована. Вона вже спекла мені торт, укритий рожевою помадкою, тож тепер побігла на кухню й зробила ще один. По краях тортів вона поставила кубики цукру, прикрашені крихітною пастельною цукровою квіточкою. Вони мені страшенно сподобалися. Я ще ніколи не бачила такого делікатесу, такого художнього прикрашання їжі. Один Бог знає, звідки вона їх взяла – коштували вони, певно, чималих грошей. Впевнена, що вона й не подумала б робити таке для своїх дітей.

Пам’ятаю її розмову з Бо. На той час вони вже розмовляли. Вони мали стосунки, що задовольняли їх обох.