Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

якби вдалося умовити ці країні дозволити транзит військової підмоги. Конфлікт між Німеччиною та Швецією–Норвегією призвів би до зупинки експорту залізної руди й іншої важливої продукції до Німеччини, а також послабив би стратегічне становище Третього Райху і зменшив би тиск на Французький фронт. Ще можна зазначити, що війна була в інтересах західних держав. Вона зменшувала можливості СССР постачати до Німеччини чимало важливої сировини, надходження якої суттєво послаб­ляло вплив блокади, запровадженої західними державами.

Фінляндія не мала жодної причини відмежовуватися від цієї позиції, і не в наших інтересам було наголошувати на технічних труднощах, що їх довелося б долати ефективній допоміжній експедиції. Ми вступили в смертельну боротьбу, у якій французько-британські плани допомоги, здавалося, стали єдиним поважним чинником, на який могла спиратися наша зовнішня політика. З одного боку, загроза інтервенції була дипломатичною зброєю проти СССР, котрий, як гадалося, навряд чи вабила перспектива остаточного розриву із західними державами. З другого — це могло спонукати Швецію й Норвегію активніше діяти на користь Фінляндії, аби завершити війну, доки вона не поставила під загрозу скандинавський нейтралітет. Поки ми чекали на здійснення сподівань, нам дуже ставали в пригоді військові матеріали, що їх надсилали Франція з Англією.

Виникнення й різні етапи планів інтервенції нині висвітлено в багатьох публікаціях. Я маю на увазі насамперед мемуари Вінстона Черчиля, Поля Рейно й генерала Ґамелена, а також «Білу книгу»[25] німецького міністерства закордонних справ. Виявляється, Черчиль іще 19 вересня 1939 року звернув увагу військового кабінету на те, що конче треба завадити шведському експорту залізної руди до Німеччини. Фінляндська війна знову актуалізувала це питання. Поєднання допомоги Фінляндії, яка зазнала агресії, і бойових дій проти союзника Німеччини, а також припинення імпорту залізної руди — ось, здавалося, мета, заради якої можна багато чим пожертвувати. Хоча французький і британський уряди в принципі схвалювали ідею інтервенції до північноєвропейських країн, невдовзі з’ясувалося, що плани визрівали повільно. Бракувало готовості до війни і притаманного альянсам mal des coalitions. Таким чином, розгляд цього вкрай важливого для Фінляндії питання від самого початку відбувався з великою неузгодженістю. Можна поставити на заслугу насамперед Франції та її цілеспрямованого прем’єр-­міністра Едуара Даладьє, що плани допомоги, попри все, згодом збільшили можливості Фінляндії вийти з війни.

Спочатку, зрозуміло, розпочалася допомога військовими матеріалами. Хоч західним державам і самим бракувало сучасної зброї, а Франція постачала матеріальні засоби Туреччині й Румунії, вони з розумінням поставилися до нашого прохання про підтримку. Якби Франція з Англією узгодили можливості допомогти Фінляндії і домовилися, що саме дасть кожна з них, надання допомоги, безперечно, стало б ефективнішим. Утім такі наші пропозиції в цьому напрямі не дали результату.

Доправляння матеріальних засобів до Фінляндії забирало багато часу. Їх доводилося перевозити із заводів і складів до французьких і британських портів, щоб там повантажити на фінські судна. Існувала небезпека з боку підводних човнів, тож судна йшли колонами під конвоєм, на що витрачалося багато дорогоцінного часу. Країною призначення була Норвегія, у портах якої — Ставангері, Бергені й Нарвіку — усе вивантажували. Далі матеріальні засоби залізницею перевозили до Торніо. Там їх доводилося перевантажувати, через те що на фінських залізницях ширші колії. У середньому минав місяць, доки матеріали доходили до фінляндського кордону. Після цього потрібно було чимало часу, щоб транспортувати їх на передній край. Інколи ще доводилося навчати особовий склад орудувати новими гарматами. Це пояснює, чому велику частину зброї ми не встигли використати на Зимовій війні.

Буде задовго детально розповідати про постачання Францією й Англією матеріальних засобів, за які, до речі, Фінляндія заплатила повну ціну. Утім хочу зазначити, що Англія, військово-повітряні сили якої були розвинутіші, ніж французькі, віддала із сотню винищувачів і розвідувальних літаків, а також зо два десятки бомбардувальників «Бристоль-Бленгейм», а від Франції Фінляндія отримала тридцять винищувачів «Моран». А що винищувачі доводилося транспортувати частинами, аби складати їх докупи у фінських і шведських майстернях, ми аж на завершальній стадії війни дістали змогу користуватися цим цінним доповненням до нашої техніки. Серед іншого Франція й Британія постачали чимало зброї для піхоти й артилерії, мін, торпед, засобів зв’язку й інженерного устаткування, протигазів, амуніції тощо. Щоб подолати нестачу артилерії, Франція на наше прохання надала ще понад 200 безвідкотних гармат і чимало високоякісних боєприпасів. Ці гармати й багато іншої техніки вона надіслала у подарунок. Та хоч би якою бажаною була ця допомога матеріальними засобами, на жаль, нам довелося констатувати: західні держави змогли постачити лише обмежену кількість того, чого ми найбільше потребували, — літаків, а також зенітної й протитанкової зброї. Те, що ми отримали, належало до старіших моделей.

Серед інших країн, які з розумінням поставилися до наших потреб, насамперед назвімо Швецію, яка передала нам 80 000 гвинтівок, 500 одиниць автоматичної зброї, 85 протитанкових гармат, 112 польових гармат і гаубиць, 104 зенітних гармати, 50 мільйонів гвинтівкових набоїв, 300 000 артилерійних набоїв, 25 літаків, а також бензин та амуніцію. Невелику частину зброї було позичено, і після війни ми по змозі повертали її. А завдяки тканині, що її нам на радість надіслала Швеція, з’явилася змога впродовж грудня забезпечити польову армію шинелями.

Цінну допомогу ми отримали і з Італії, зокрема зо три десятки винищувачів і кілька зенітних гармат. Крім того, Угорщина надіслала зенітну техніку, а також міномети, боєприпаси й ручні гранати, а Бельгія — головно боєприпаси. Унаслідок того, що Німеччина не дозволила транзит цих матеріалів із зазначених країн, їх теж доводилося перевозити або через Францію й Англію, або навпростець морем до норвезьких портів. Тому й вони доїхали до нас частково на завершальній стадії війни, а частково аж після укладання миру. Німеччина, яка ще під час фінсько-російських перемовин холодно поставилася до нашої країни, ретельно дбала про те, щоб фінляндська війна не нашкодила її стосункам з СССР. 8 грудня 1939 року граф Чано записав у своєму щоденнику, що Німеччина начебто передала Фінляндії зброю зі своїх польських трофеїв. Це не так: відповідні перемовини не дали результатів, бо Оберсте Геересляйтунґ заборонив її постачання.

Зате ми мали змогу замовити у Сполучених Штатів Америки винищувачі, артилерію й боєприпаси і закупити в Іспанії деякі матеріальні засоби, які частково складалися зі зброї, що її надіслав СССР республіканцям у часи іспанської громадянської війни. Дещо надійшло з Данії та Норвегії — амуніція і невеликі партії військових матеріалів. Годі недооцінити те, що зброя, яку постачало багато різних країн, була врешті зібранням усіляких калібрів і типів. Це завдало труднощів і плутанини що з навчанням, що з поповненням