Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

запасів. Крім того, доконечна потреба купувати все приступне призвела до того, що це доводилося робити за набагато більшу ціну, ніж якби ми придбали такі матеріали в мирний час.

Питання військової підмоги вперше розглядав Conseil Suprême, найвища військова рада західних держав, 19 грудня 1939 року. На тому засіданні думки дуже різнилися. Пропозиція прем’єр-міністра Даладьє щодо відряджання війська не знайшла відгуку в британців, які побоювалися, що такі дії призведуть до розриву з СССР. Незважаючи на це, Даладьє на початку січня наказав формувати експедиційний корпус.

Ще одна пропозиція, утілення якої в життя мало б велике значення, теж провалилася через протидію британців. Частину польського флоту, три есмінці й два підводних човни — один з яких славетний «Ожел»[26] — було введено до складу британських військово-морських сил. Голова польського еміграційного уряду, генерал Сикорський заявив про готовість дозволити цим суднам вдатися до операції проти порту Петсамо, щоб блокувати його і цим перетяти комунікації десантованих там росіян з Мурманськом. Щоправда, пора року не сприяла операціям легких бойових одиниць у штормових водах Північного Льодовитого океану. Але, мабуть, існувала можливість за допомогою плавних баз, замаскованих під польські судна, здійснювати несподівані рейди біля узбережжя Північного Льодовитого океану, де німецькі субмарини могли діяти ще під час Першої світової війни. Британці чинили опір і французькій пропозиції надати право польським одиницям оперувати з французьких баз. Прикро, що задум генерала Сикорського не було зреалізовано, адже СССР завжди вразливо реагував на все, що відбувалося біля узбережжя Північного Льодовитого океану.

Те саме сталося і ще з однією пропозицією генерала Сикорського — сформувати польський допоміжний корпус, набраний з інтернованих у Латвії й Литві польських сил, кількість яких сягала 20 000 вояків і на часткове звільнення і перевезення до Швеції яких погодилися названі країни. З огляду на СССР було визнано неможливим безпосередньо перевезти військо морем до Фінляндії. Однак план провалився через опір шведської влади. А інтернованих поляків спіткала гірка доля, коли трохи згодом балтійські країни було приєднано до СССР.

Єдиним пунктом нашого терену, дорога до якого не проходила територією наших західних сусідів, було Петсамо. Попри великі труднощі через те, що ворог окупував цей район, плани операції проти Петсамо, звичайно, заслуговували на щонайбільшу увагу. Детальне обговорення варіантів відбулося з полковником Ґаневалем, головою французької військової місії, присланої до моєї Ставки. До того ж на першій стадії війни здавалося можливим виокремити достатні сили на півдні й дати їм завдання об’єднатися з військом, що десантувалося на півночі.

Плани надати допомогу Фінляндії завжди ініціювала Франція, де громадська думка обстоювала ефективніші дії. Давній вояцький народ не міг байдуже спостерігати за нашою нерівною боротьбою. Невдовзі ми дізналися, що французьке верховне командування ще від середини січня виробляло широкомасштабний план надання допомоги, який містив десант війська західних країн до Петсамо, а також зайняття деяких морських і повітряних баз на західному узбережжі Норвегії. Згодом з’ясувалося, що заразом на обговоренні була й пропозиція захопити шведські залізні копальні.

У міру того як війна тривала, не даючи очікуваної швидкої розв’язки, совєтський уряд почав усвідомлювати, що напад на Фінляндію — це набагато складніша справа, ніж було розраховано. Майже два місяці атаки росіян на Карельському перешийку не давали результату, а на інших ділянках агресор зазнав важких поразок. Крім того, громадська думка у світі й плани надання допомоги почали набувати дедалі виразніших обрисів. Військова окупація всієї країни, для чого було створено «народний уряд» Куусинена, здавалася вочевидь занадто далекою метою. Отож у цьому становищі Кремль дійшов висновку, що бажано прозондувати можливості покласти край війні на вигідних для СССР умовах.

Усі наші спроби зв’язатися із совєтським урядом до того часу не давали результату, тому особливо дивним було те, що 29 січня 1940 року він звернувся до міністерства закордонних справ Швеції, щоб за його посередництва довести до відома фінляндського уряду таку заяву:

СРСР в принципі не заперечує проти укладення мирної угоди з урядом Рюті–Таннера.

Перед тим як почати перемовини, конче треба знати, що саме уряд Рюті–Таннера готовий запропонувати віддати.

Якщо радянський уряд не матиме повної певності, що існують засади для початку перемовин, марно казати про яку-небудь угоду. Але конче треба взяти до уваги, що вимоги радянського уряду не залишатимуться в межах умов, висловлених у Москві під час перемовин з панами Таннером і Паасиківі, адже після цих перемовин пролилася кров з обох боків. І ця кров, пролита проти нашої волі і не з нашої провини, вимагає додаткових гарантій безпеки кордонів СРСР.

Треба також взяти до уваги, що обіцянки, які радянський уряд дав урядові Куусинена, не можна застосовувати до уряду Рюті–Таннера і що радянський уряд не може погодитися на те, щоб дати їх урядові Рюті–Таннера.

Ця заява, про яку я довідався аж після того, як її обговорив уряд, надійшла 30 січня. Її текст свідчив, що Кремль, дистанціюючись від уряду Куусинена, усуває першу заваду на шляху до перемовин. Відповідь, яка означала, що відкрито всі шляхи до перемовин, 2 лютого через міністерство закордонних справ Швеції було передано представникові совєтського уряду в Стокгольмі, а той переслав її до Москви. Вона мала такий зміст:

Фінляндський уряд не переривав перемовин. Він не починав війну і не хотів її. Ще коли тривали воєнні дії, він неодноразово заявляв про своє зацікавлення мирним розв’язанням конфлікту, і це сподівання досі живить його. Аби уникнути подальшого кровопролиття, фінляндський уряд готовий до діалогу про припинення воєнних дій і про укладення миру й сподівається на повернення добросусідських відносин. Треба взяти до уваги, що Фінляндія була задоволена попереднім становищем, яке базувалося на вільно укладених угодах, і нічого не вимагала для себе. Але фінляндську територію поруйновано не лише на фронті, а й далеко поза ним.

Спільної основи можна досягти лише компромісом, а тому можна за вихідний пункт узяти в загальних рисах ті результати, що їх було досягнуто на перемовинах у Москві. Крім того, Фінляндія готова піти на подальші поступки, які можна вважати потрібними для безпеки Ленінграда. Зокрема можна думати про передавання чималої території на Карельському перешийку. Далі можна обговорювати нейтралізацію Фінської затоки міжнародною угодою.

Проте Фінляндія має зважати й на власну безпеку. Цю обставину нещодавні події зробили ще важливішою.

Фінляндський уряд вважає, що передавання земельних площ на підставі угоди може відбутися лише завдяки їх обміну.

Фінляндський уряд вважає очевидним, що за приватну власність на теренах, які буде передано, треба заплатити компенсацію.

Совєтський уряд відповів 5 лютого, повідомивши, що пропозиція фінляндського