Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

позад себе, неначе велетенське перекинене ґроно винограду.

— Купіть мені бальона, — сказала Еллен. Слова вихопилися раніш, ніж вона встигла стримати їх.

— Слухайте, дайте мені по одному бальону від усіх кольорів… Цей золотавий теж. Ні, решти не треба.

Еллен вклала мотузочки від бальонів у брудні рученята трьох дівчаток у червоних каптурцях, личка яких страшенно скидалися на мавп’ячі. На кожному бальоні ліг фіялковий серп од дугового ліхтаря.

— Ви, виходить, любите дітей, Еляйн? Мені подобаються жінки, що люблять дітей.

Еллен заціпеніло сидить біля столика на терасі казіно. Гарячий дух страви й ритм оркестри, що грає «Ганчірника» задушливо кружляє навколо неї. Вона намазує часом маслом скибочку булки й кладе її в рот. Почуває себе безпорадною, немов муха впіймана в цупке, липке павутиння Ґолдвейзерових сентенцій.

— Ніхто інший в Нью-Йорку, опріч вас, не примусив би мене йти так далеко. Кажу вам, що… Розумієте, давно колись я надто багато ходив. Хлопчаком продавав газети, був на побігеньках v цяцьковій крамниці Шварца… Цілісінький день товкся на ногах, опріч тих годин, коли я вчивсь у вечірній школі. Мріяв, що стану юристом, усі хлопчаки з Іст Сайду збираються стати юристами. Потім працював капельдинером у літньому театрі на майдані Ірвінґа й захопився театральною справою. Виявилося, що це й не така погана справа, але надто непевна. Тепер мені не треба вже більше багатства, але я хочу надолужити те, що втратив. Це єдиний мів клопіт. Мені тридцять п’ять років і я ні про що вже не дбаю. Десять років тому, я був поганеньким клерком у конторі Ерланґера, а тепер чимало тих, кому я колись чистив черевики, вважатимуть за щастя, коли я дозволю їм підмести моє приміщення на Західній Сорок Восьмій вулиці… Сьогодні я можу повезти вас, куди ви забажаєте, хоч як це дорого й шиковно, а юнаками бувши, ми вважали за райське щастя, коли мали якихось п’ять долярів і могли повести своїх дівчат до Коні Айленду. Певний, що ви, Еляйн, зростали в інших умовах. Хоч мені дуже хотілось би знов відчути таке задоволення, як тоді… То куди ви хочете поїхати?

— А чому б не податися до Коні Айленду? Я ще ніколи не була там.

— Там надто проста публіка… Але поїхати можна. Поїдьмо. Я покличу телефоном автомобіль.

Еллен сиділа сама, дивлячись у чашку. Взяла ложечкою грудочку цукру, намочила її в каві і, вкинувши до рота, почала поволі хрумати, розтираючи язиком на піднебінні крихти цукру. Оркестра грала танґо.

-----

Промінь сонця, прорвавшися крізь зачинені жалюзі до контори, прорізав сиґарний дим яскравою скісною смугою, що скидалася на муаровий шовк.

— Дуже легко, — мовив Болдвін, цідячи слова. — Ґесе, ми зробимо це дуже легко. — Ґес Мак-Нійл, червоновидий, з волячою шиєю і з грубеньким ланцюжком на камізельці, сидів у кріслі, мовчки притакуючи та смокчучи сиґару. — При такому стані жаден суд не підтримає цього позову… позову, що я вважаю його просто за політику з боку судді Коннора, але тут є певні моменти…

— Ви це казали… Слухайте, Джордже, я хочу скласти брудну цю справу на вас. Ви витягли мене з того паскудства в Східніх Нью-Йоркських доках і, гадаю, витягнете й тут.

— Алеж, Ґесе, у цій справі ви цілком тримались у межах закону. Якби цього не було, я не взявся б до неї, навіть за для такого давнього приятеля, як ви.

— Ви знаєте мене, Джордже… Я ніколи не кидав когось у лиху годину і сподіваюся, що й мене ніхто не кине. — Ґес важко підвівся й почав, шкутильгаючи, ходити по конторі, спираючися на палицю з золотою бурулькою. — Коннор сучий син! І, слово чести, ви, певно, не поймете віри, що він був цілком чесною людиною, поки не потрапив до Албані.

— Я обстоюватиму в цій справі те, що вашу поведінку весь час висвітлювано неправдиво. Коннор скористався з свого становища судді задля політичної мети.

— Мені страшенно хотілось би перемогти Коннора. А я вважав його за свою людину. Та він і був нашим, поки не вибився вгору та не злигався з вошивими тими республіканцями. В Албані чимало порядних людей звелося на нівець.

Болдвін одійшов од плаского столу з червоного дерева, де він сидів біля стопки паперів, і поклав руку на плече Ґесові.

— Не втрачайте сну через це.

— Я почував би себе добре, якби не Інтерборовські папери.

— Які папери? Хто бачив ті папери? Ану, покличмо того хлопця, Джо… І, така справа, Ґесе, заради всього святого держіть язика за зубами… Якщо який з репортерів, чи там хто інший, почне питати вас — розповідайте про свою подорож до Бермуди… Ми матимемо розголос тоді, коли він нам буде потрібний. А тепер повинні якось одкараскатися від газет, бо інакше всі реформісти наступатимуть нам на п’яти.

— А хіба у вас нема приятелів поміж них? Ви могли б поладнати з ними.

— Ґесе, я адвокат, а не політик… До таких справ просто не хочу встрявати. Вони не цікавлять мене.

Болдвін ударив у стоячий дзвоник на столі. Увійшла смуглява молода жінка. У неї були важкі, похмурі, чорні очі й чорне, як дьоготь, волосся.

— Як ся маєте, містере Мак-Нійл?

— Алеж у вас чудовий вигляд, міс Левицька.

— Емілі, скажіть тому юнакові, що чекає на містера Мак-Нійла, щоб він ішов сюди.

Держачи у руці капелюха та човгаючи трохи ногами, увійшов Джо О’Кіф.

— Здорові були сер!

— Слухайте, Джо, що сказав Мак-Карзі?

— Домовласники й підрядники хочуть оповістити льокавт з понеділка.

— А як ваша спілка?

— У нас багато грошей. Ми будемо змагатися.

Болдвін сів на край столу. — Хотілось би мені знати, як ставиться до цього мер Мітчел.

— Ця банда реформістів, як і завжди, товче воду в ступі, — мовив Ґес, люто кусаючи кінчик сиґари. — Коли оголосять рішенець?

— У суботу.

— Добре. Але ви підтримайте зв’язок з нами.

— Гаразд, джентлмени. І, будь ласка, не викликайте мене телефоном. Мені це незручно. Адже то не моя контора.

— Потім можуть ще й увімкнутися до телефону. Такі людці не спиняться ні перед чим. Ми побачимось з вами пізніше, Джо.

Хитнувши головою, Джо вийшов. Болдвін, насупившися, повернувся до Ґеса.

— Слухайте, Ґесе, я не знаю, що й робитиму з вами, якщо ви не відійдете від робітничого руху. Такий, як ви, природжений політик, мусить мати більш розуму. З цим ви далеко не поїдете.

— Алеж ціле місто стало до бою.

— А я знаю чималу частину міста, що зовсім не ставала до бою. Проте, це мене не стосується. Справа з паперами певна, але, якщо ви встрянете до страйку, я не оборонятиму вас. Фірма не може обстоювати такого, — люто прошепотів він, а тоді додав голосно, звичайним своїм тоном. — А як