Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У блискучому мармуровому передпокої стояв, чекаючи на ліфт, Джо О’Кіф насвистуючи «Чепурушка Розі О'Ґрейді». А у цього гусака гарненька секретарка! Облишивши свистіти, мовчки відідхнув. У ліфті привітався до вирлоокого чоловіка в картатому вбранні. — Галло, Беку!
— Були вже у відпустці?
Джо стояв, розставивши ноги й засунувши в кишені руки. Похитав заперечливо головою.
— Йду аж у суботу.
— А я збираюся перебути кілька день в Атлантік Сіті.
— Як ви це зробите?
— О, то треба мати розум.
О’Кіф вийшов із будинку й опинивсь у густому натовпі під накриттям. Аспідне небо, що нависло поміж високих будівель, запльовувало вулицю п’ятидесятисентовими монетами дощу. Чоловіки тікали під захисток, ховаючи під піджаками солом’яні брилі. Дві дівчини поробили каптурці з газет і одягли їх на літні свої капелюшки. Проходячи повз них, О’Кіф упіймав блакить очей, яскраву барву вуст і блиск зубів. Надав ходи й сів на ріжку до трамваю. Дощ сунувся суцільною запоною, що блищала, шуміла, прибивала додолу газети, срібними нитками тяглася по асфальту, смугувала вікна, наводила блиск на фарбу автомобілів і трамваїв. На Чотирнадцятій вулиці дощу не було, й повітря видавалося парким.
— Яка чудна погода, — мовив якийсь старий чоловік О’Кіфові. Той щось муркнув.
— Ще хлопчаком бувши, я бачив одного разу як по один бік улиці вдарила блискавка в будинок, а по другий не впало навіть і краплинки дощу, дарма, що якийсь чоловік виставив саме томати, щоб їх полило.
— Перетинаючи Двадцять Третю вулицю, О’Кіф угледів вежу в саду Медісон. Зіскочивши з трамваю, пробіг ще інерцією кілька кроків. Опустивши комір, пішов через сквер. На лавці під деревом куняв Джо Гарленд. О’Кіф упав поруч з ним.
— Галло, Джо! Хочете сиґару?
— Здорові! Радий вас бачити, хлопче! Дякую! Давненько вже не палив я такої сиґари. Ну, як вам ведеться?
— Щось мені сумно, отож хочу купити собі квитка на суботу на бокс, щоб розважитися.
— А в чому ж справа?
— І сам не знаю. Щось воно не все так, як слід. Я з головою впірнув у політичну гру, але не бачу майбутнього для неї. Хотів би бути таким освіченим, як ви.
— Моя освіта не дала мені нічого доброго.
— Я не вас маю на думці. Але якби мені пощастило здобути таке, як у вас становище, запевняю, що я не втратив би вже його.
— Не можна зарікатися, Джо. Людині дивні трапляються випадки.
— Жінки та все таке інше?
— Ні, я не те хотів сказати… Просто надокучає все.
— Ну, то пиятика, іншого я нічого не знаю.
Якусь хвилину вони сиділи мовчки. День конав, поломеніючи заходом сонця. Синій сиґарний дим крутивсь у них над головами.
— Гляньте на цю панійку… Бачите, як виступає? Ну, не розкіш? Страшенно мені подобаються такі жінки: пишно вбрані, з прикрасами, з підмальованими вустами… Певно добре вскочить у копієчку, щоб погуляти з такою панійкою.
— Вона анічим не відрізняється від інших, Джо.
— Еге, не кажіть.
— Слухайте, Джо, у вас часом нема зайвого доляра?
— Мабуть, є.
— Щось у мене шлунок трохи підгуляв… треба б полікувати його, а до суботи не буде грошей… бачите, як… То вам це нічого? Дайте мені вашу адресу, і я у понеділок уранці віддам вам.
— Не клопочіться. Ще колись побачимось.
— Дякую, Джо. І не купуйте більше акцій, не порадившися заздалегідь зо мною. Хоч я й занепав, але вигідну справу побачу і з заплющеними очима.
— Алеж я вернув свої гроші.
— Це особливе якесь щастя.
— А чудно, що я позичаю доляра людині, що їй належала половина Волл Стріту.
— У мене ніколи не було стільки грошей, як це думали інші.
— Дивно…
— Що саме?
— Та все… Ну, до побачення, Джо. Я все ж таки піду купувати квитка… Має бути дуже цікаве змагання.
Джо Гарленд стежив, як О’Кіф підстрибуючи простував стежкою, зсунувши на бік бриля, а тоді звівся на ноги й потюпав Двадцять Третьою вулицею на схід. Хоч сонце й сіло, але стіни будинків і тротуари ще пашіли жаром. Спинившися на ріжку біля салуна, став уважно роздивлятися сірі від пороху опудала горностаїв у вітрині. Крізь обертові двері на вулиці струмився тихий гомін голосів і прохолода від солоду. Він раптом зашарівся, закусив верхню губу, й скинувши крадькома поглядом навколо, увійшов до салуну й незграбно наблизився до шинквасу, що блищав міддю й пляшками.
-----
Після свіжого від дощу повітря, дух фарби й пороху за лаштунками закрутив їм у ніздрях. Еллен повісила на дверях мокре непромокальне пальто й поставила в куточку вбиральні парасоля, що біля нього враз набігла невеличка калюжа води.
— Мені все снується на думці смішна співаночка — тихенько сказала вона Стенові. — Хтось проказував її мені, коли я була ще дитиною. Це про те, що єдиний, хто пережив потоп, був Довгий Джек з Панамської Шиї.
— Я не розумію, навіщо люди мають дітей. Це визнання своєї поразки. Родити дітей, це визнавати недосконалість свого організму, себто, визнавати свою поразку.
— Стене, не кричи так, а то почують робітники… Тобі не слід було увіходити сюди. У театрі завжди над міру багато пліток.
— Я буду тихенький, як миша… Тільки дозволь мені почекати, поки Міллі прийде одягти тебе. Бачити, як тебе одягають — це єдина втіха, що ще зосталася мені… Визнаю, що організм мій недосконалий.
— У тебе не буде ніякого організму, якщо ти не облишиш пити.
— Я питиму… Питиму доти, поки з кожного поріза на моєму тілі потече віскі. Навіщо кров, коли є віскі.
— Ой, Стене!
— Єдине, що треба робити недосконалому організмові, це пити. Тоді, як твій чудовий організм зовсім не потребує, алькоголю… Я ляжу бай-бай…
— Ніяк не можна, Стене. Якщо ти вийдеш тепер звідси, я ніколи не подарую тобі.
У двері тихесенько постукано двічі.
— Увійдіть, Міллі.
Міллі була невеличка чорноока, зморщена жінка. З пурпурово-сірого обарвлення товстих її вуст, що оживлювали надто бліде обличчя, знати було, що в ній є домішка негрської крови.
— Вже п’ятнадцять хвилин на дев’яту, голубко, — мовила вона, увіходячи. Скинувши швидким поглядом на Стена, трохи насупилась і повернулася до Еллен.
— Стене, тобі треба йти. По виставі ми зустрінемося з тобою у «Beaux Arts» або деінде.
— Я хочу бай-бай.
Сидячи перед свічадом, Еллен швиденько стирала невеличким рушником кольдкрем з обличчя. З скриньки з ґримом ішов масний дух фарби й кокосової олії, виповнюючи кімнату.
— Не знаю, що мені з ним робити, — пошепки мовила Еллен до Міллі, скидаючи сукню. — Хотіла б, щоб він облишив нарешті пити.
— Я повела б його під душ і облила холодною водою.
— А як продаються квитки, Міллі?
— Поганенько, міс Еляйн.
— Це певно через дощ. Я матиму жахливий вигляд.
— Не дозволяйте йому стомлювати вас, голубко. Чоловіки не варті цього.
— Я хочу бай-бай! — Стен стояв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Менгеттен, Джон Дос Пассос», після закриття браузера.