Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

йому служити?

— До чого це ви, Кірку? Ви промовляєте так, наче керуєте сектою.

— Двадцять років я працюю над цією п’єсою! Кожне слово зважив, кожне мовчання акторів. Це шедевр, чуєш? Але ти не можеш зрозуміти, не можеш почути. Це не твоя провина, Леонберґу, бо ти дурний зроду, як ступа.

— А можна все ж таки без образ?

Він нічого не відповів, тільки знай дивився на неозорий обшир Лос-Анджелеса.

— Гайда! — раптом вигукнув він. — Я покажу тобі! Покажу тобі інших людей Лос-Анджелеса, тих, які обманулися міражем слави. Покажу тобі місто втрачених мрій і янголів із поламаними крильми.

Він спровадив сержанта Круза до вивіски забігайлівки з гамбургерами і послав мене туди зробити замовлення для нас трьох. Я послухався його, хоч і не розумів, до чого це все. Підійшовши до прилавку, побачив за ним того куцого чоловічка, що носив завеликий для нього поліційний однострій дві години тому на репетиції.

— Ласкаво просимо в «Ін-Ен-Аут», що бажаєте замовити? — запитав він.

— Я нещодавно бачив вас, — сказав я. — Ви були на репетиції «Темної ночі».

— Авжеж.

— Недобре вона скінчилася.

— Так частенько буває, маестро Гарві дуже вимогливий.

— Радше схибнутий на всю голову.

— Ох, не кажіть так. Він є такий, який він є. Він керує великим проектом.

— «Темна ніч»?

— Так.

— Та й що це?

— Тільки посвячені можуть це збагнути.

— У що посвячені?

— Я до ладу й не знаю.

— Хтось казав мені про легенду, — мовив я.

— Авжеж, що «Темна ніч» стане найбільшою виставою всіх часів!

Обличчя його засяяло, він збудився.

— Ви можете дати мені текст цієї п’єси? — запитав я.

— Ні в кого немає тексту. По руках ходить лише перша дія.

— А чому ви дозволяєте так поводитися з вами?

— Погляньте на мене, я приїхав сюди тридцять років тому. Тридцять років намагаюсь я пробитися в актори. Зараз мені п’ятдесят, я заробляю сім доларів за годину, не маю ні пенсії, ні страхування. Живу в студії. Не маю родини. Нічого не маю. «Темна ніч» — це моя єдина надія вийти в люди. Що замовите?

За кілька хвилин я повернувся до автівки з пакунком гамбургерів і смаженої картоплі.

— Та й що? — запитав Гарві.

— Бачив одного з ваших акторів.

— Знаю. Любий сержанте Крузе, тепер прямуйте до Вествуд-бульвару, будь ласка. Там є модний бар «Фламінго», ви не проґавите. Я хильну там чарчину.

Круз послухався й рушив з місця. Гарві був огидний, але водночас відзначався неабиякою харизмою. Вийшовши з авто перед «Фламінго», я впізнав одного з працівників паркувального майданчика: то був актор, з яким я розмовляв біля столика з кавою й пиріжками. Коли підійшов до нього, він саме зібрався поставити на майданчик розкішне авто відвідувачів, які щойно підкотили.

— Займіть столик, — сказав я Гарві, — я згодом прийду.

І хутко вмостився на місці пасажира.

— Що ви робите? — здивувався працівник.

— Ви пам’ятаєте мене? — запитав я, показуючи поліційний значок. — Ми розмовляли під час репетиції «Темної ночі».

— Авжеж.

Він рушив з місця й покотив до просторого паркувального майданчика під відкритим небом.

— Що таке «Темна ніч»? — запитав я його.

— Це вистава, про яку говорить увесь Лос-Анджелес. Ті, що в ній гратимуть...

— ...здобудуть надзвичайний успіх. Що можете ви сказати такого, чого я не знаю?

— Наприклад?

Мені спало на думку запитання, яке я вже ставив службовцеві «Ін-Ен-Аут».

— Як ви гадаєте, Кірк Гарві може бути вбивцею?

Мій співрозмовник відповів не вагаючись:

— Авжеж. Ви бачили його? Якщо ви заперечите йому бодай словом, він розчавить вас, як муху.

— Він уже вдавався до насильства?

— Він недалекий від цього, з огляду на те, як він лютує.

Службовець поставив авто і вийшов з нього. Потім подався до свого колеги, що сидів за пластиковим столом під деревами і роздавав ключі від автомобілів згідно з указівками по радіо з ресторану. Простягнув йому ключі й показав, яке авто відігнати.

— Що значить для вас «Темна ніч»? — запитав я того службовця.

— Відшкодування, — мовив він так, наче це було очевидно. Потім сів до БМВ і зник, лишивши мене з купою запитань і малою кількістю відповідей.

Я подався до «Фламінго», що був зовсім поруч.

Увійшовши до того ресторану, впізнав іще одного службовця, того, який зустрічав гостей: він грав роль трупа. Той чоловік одпровадив мене до столика, де Кірк уже цмулив мартіні. Підійшла офіціантка й принесла меню. То була нещодавня акторка.

— І що? — запитав мене Гарві.

— Хто ці люди?

— Це ті, що прагнули слави і прагнуть її й досі. Повсякдення посилає нам меседж: слава або смерть. Їм до смерті кортить слави, адже зрештою слава і смерть ідуть пліч-о-пліч.

І тоді я навпрямки запитав його:

— Кірку, це ви вбили мера і його родину?

Він зареготав, вихилив мартіні й глянув на годинник.

— Мені вже пора. На роботу ще треба. Відвези мене, Леонберґу!

Сержант Круз відвіз нас у Бурбенк, північне передмістя Лос-Анджелеса. Адреса, яку назвав нам Гарві, належала селищу, де люди мешкали в трейлерах.

— Це моя кінцева зупинка, — сказав нам Кірк Гарві. — Радий був зустрітися з тобою, Леонберґу.

— Ви тут працюєте? — запитав я.

— Мешкаю тут, — відказав він. — Піду вдягну свою спецівку.

— А фах у вас який? — запитав я.

— Я нічний прибиральник у «Студіоз Універсал». Я такий, як оті люди, що ти їх бачив, Леонберґу: мені теж не дають спокою мрії. Вважаю себе великим театральним постановником, а сам прибираю гівно за великими постановниками.

Отож колишній начальник орфейської поліції, що перекваліфікувався на постановника, мешкав у злиднях у передмісті Лос-Анджелеса. Кірк виліз із автомобіля. Я теж, щоб узяти наплічник у багажнику і дати йому візитну картку.

— Мені хотілося б зустрітися з вами ще завтра, — сказав я. — Хочу трохи просунутися в цьому розслідуванні.

Кажучи те, я порпався у своїх речах. Кірк раптом угледів примірник «Орфея кронікл».

— Я візьму в тебе цю газету? — запитав він. — Це розважить мене трохи під час обідньої перерви, та й згадаю дещо.

— Будь ласка, — погодивсь я і простягнув йому часопис.

Він розгорнув його і кинув оком